Глава 12.5

Ішли ми недовго. Незабаром вузький коридор вивів нас у величезний та просторий...

Дракон! Трясця його матері! Справжній!

Я потерла очі і навіть вщипнула себе. Чудовисько не зникло.

Може, я ненароком перейшла за Грань?

Тепер я вщипнула вже Андрія. Той ойкнув від несподіванки і здивовано зиркнув на мене. Ні, ми все ще у нашому тлінному світі. А отже, у просторому залі, в який вивів нас вузенький коридорчик, справді сидів дракон.

- То ти ще не бачила наших друзів-ящерів у звіриній іпостасі? - Нарешті зрозумів моє здивування брат і погладив лускату морду, немов це було миле щеня.

Ні, у нашому міському зоопарку є лише бегемоти. А ось драконів немає, може, на осінь підвезуть, чи коли там у них... нерест. А в голос відповіла:

– Не бачила. Хіба що за Гранню.

- А-а-а, - з повагою протягнув Андрій і кивнув своїм думкам. - Ну, пішли. Це охоронець Лео, його про нас попередили, так що не вкусить.

Здорово прикинувши, що братові не резонно було витрачати на мене весь вечір і знайомити з безліччю люду тільки заради того, щоб потім згодувати на вечерю охоронцеві Лео, я набрала повні легені повітря і зробила крок прямо назустріч рептилії. Потім, правда, швидко передумала і тихенько прокралася вздовж стіни. Мало що... А то зжере і оком не моргне, а потім скаже: "Упс, хіба це про неї попереджали? Та блондинка на фото була більш блондинистою".

Два вовки, що зустріли нас біля розписних дверей, мене навіть не здивували. Подумаєш...

І ось Андрій почав повільно відчиняти двері. Я стиснула кулаки і з силою встромила нігті собі в долоні: цей прийом допомагав мені тримати обличчя незворушним ще на іспитах в універі. А зараз від мого самовладання та ясності розуму залежить дуже, дуже багато.

Як тільки з'явилася тоненька щілина, я одразу окинула поглядом кімнату цілком, оцінюючи загальну ситуацію, а потім вже повільно оглянула всіх присутніх. Їх виявилося небагато: всього шестеро перевертнів у своїх людських іпостасях: п'ять із них були азійцями, шостий  - “дворецький”, він же мій біологічний батько. Батько сидів на чолі столу і теж відверто розглядав мене, як, втім, і інші присутні.

Ніхто не поспішав перервати оглядини. Складалося відчуття, що мені навмисно дають багато часу. Що ж, якщо так, то гріх цим не скористатися.

Я зазирнула за Грань. Ці перевертні були справжніми, а не "штучними", як гості внизу. Всі звірі азіатів були драконами - гарні, грізні, небезпечні... Але якщо вони розраховували  на те, що я буду дуже вражена ними, то промахнулися: після охоронця Лео у передпокої, дракони за Гранню мене здивували мало.

А потім я перевела погляд на "біобатька" - і скам'яніла. Щоб не закричати від люті або не кинутися на того з пазурами, довелося ці самі пазурі встромити глибше собі в долоні, майже до крові.

Почнемо з того, що він мав кілька звірів: один вовк був зв'язаний природно, а от два інших - штучним шляхом. Окрім вовків підневільними були ведмідь і навіть дракон! Так, розмірами цей ящір трохи поступався звірам азіатів, але це таки був дракон. Однак не це було найстрашніше: на прив'язі у чоловіка сидів... великий Кузя. Принаймні, мені так здалося спочатку. Придивившись, я зрозуміла, що це, дякувати Богові, не він. Мій Скалозуб Громовержець був набагато меншим за розмірами і здавався якимсь незграбним підлітком, наче був лише гидким каченям, тоді як цей пухнастий динозавр став уже "прекрасним лебедем".

І як тільки такого велетня змогли заарканити!? І яким же гадом треба бути, щоб таке зробити! Прокляття, від усвідомлення того, що я плоть від плоті цього чоловіка, мене пересмикнуло і різко захотілося помитися, немов у бруді вимазалася. Я вже почала ненавидіти свого біобатька, хоча навіть парою слів з ним не перемовилася.

- Не бійся, Міра не чіпатиме, я міцно її тримаю, - тато по-своєму витлумачив мою реакцію і тепер самовдоволено посміхався.

Хотілося виплюнути йому в обличчя особливо брудну лайку, але я нагадала собі, що поки  граю роль дурненької овечки в тилу ворога. Тим більше, що крім лайки мені й протиставити нічого.

- Вибачте, просто вона... Міра... Така величезна та страшна. Хто вона? Я ніколи таких не бачила.

- Звичайно, не бачила, дочко. До речі, Андрій уже повідомив тобі про наші родинні зв'язки? - Слово "дочка" чоловік вимовив чітко і коротко, як постріл, мене ж знову пересмикнуло. - Ти поки що дуже невміла і недосвідчена Мандрівниця Грані, тож не дивно, що поки не зустрічала таких тварин. Їх взагалі мало кому пощастило побачити. І ще менше вцілили після такої зустрічі. Міра з виду Гострозубів - найдавніших і найнебезпечніших жителів Грані. І ще нікому і ніколи не вдавалося отримати собі такого звіра. Я перший, але, -  багатообіцяючий погляд на японців, -  впевнений, що не останній власник Гострозуба.

- Чудово, - видавила я беземоційно, але, схоже, біобатько був настільки захоплений самовихвалянням і сповнений ентузіазму, що не звернув увагу на відсутність такого з мого боку.

- Сідай, Настя. Я введу тебе у курс справи. Андрій, ти теж можеш залишитися.

Коли чоловік – Олекса, як я згадала з листа мами – звернувся до Андрія, його тон став поблажливо-холодним. Ну нічого собі, арктичні крижини дають пінгвінам більше тепла, ніж батько висловив  рідному сину.

- Отже, - почав Олекса, коли ми з братом сіли, - мабуть, ти гориш бажанням дізнатися, що тут відбувається. Впевнений, ти трохи шокована і, можливо, тобі навіть здалося, що наша діяльність негуманна чи неправильна. Повір, все зовсім навпаки.

Біобатько зробив паузу і склав пірамідкою пальці, вказуючи на мене. Я ж зобразила повну увагу, відчуваючи, що зараз почнеться "промивання мізків" не гірше, ніж у деяких сектах.