Глава 12.4

І ось ми з братом підійшли до групи... Хм, як би їх правильно величати, адже це явно вже були не люди, але й перевертнями їх назвати язик не повертався - істот. Явним лідером серед них була жінка. Їй було за тридцять, проте це був той випадок, коли вік робить представниць прекрасної половини людства ще прекраснішими, вишуканішими, дорожчими, як і у випадку з вином. І яскрава брюнетка в яскраво-червоній сукні знала собі ціну.

- Анастасія, з радістю представлю тобі наших найпочесніших гостей, - звернувся до мене брат.

От краще б сам представився спочатку, чесне слово.

Я насилу змусила себе підняти очі на обличчя "найпочесніших". Складно описати, яких зусиль мені коштувало зберегти доброзичливий вираз, коли за  спинами гостей я бачила муки звіриних сутностей – двох вовків та колись могутнього бурого ведмедя. Клянусь, кістками ляжу, а зроблю все, щоб допомогти їм! І якщо заради цього треба наступити собі на горло і посміхатися весь вечір прямо в ці бридкі пики, що викликають блювотні позиви, то я це зроблю!

- Спершу з радістю представлю тобі мою наречену, - брат схилився і поцілував руку яскравої брюнетки. - Катерина.

Катерина посміхнулася  тепло, але водночас примудрилася це зробити так зверхньо, ніби обдарувала своєю прихильністю лише тому, що я сестра її нареченого.

Її звір - біла вовчиця,  як у Гліба - в цей момент завила так гірко, що в мене в душі ніби щось обірвалося і закровоточило з новою силою. Душевний біль був такий сильний, що переріс у фізичний. У мене різко скрутило живіт і я інстинктивно змахнула руками, бажаючи обійняти ними себе, проте вчасно схаменулась і зобразила щось на кшталт незграбного кніксена.

Катерина на мою витівку лише здивовано-зневажливо підняла брову, а брат трохи насупився. Ось тільки мене не хвилювала їх реакція, бо я раптом здогадалась, що означали слова Зінаїди Гаврилівни, ворожки, про мою розірвану надвоє душу і рану, що ніяк не загоїться. Думка була настільки зухвалою і нереальною, що, у світлі останніх подій, цілком могла виявитися правдою.

Мені потрібен був час, хоч пару хвилин спокою, щоб обміркувати свою підозру, але навіть їх мені давати не збиралися. Мій новоявлений брат поспішив відрекомендувати мені двох чоловіків, що стояли разом із Катериною, а потім повів до інших груп. Схоже, він збирався особисто познайомити мене з усіма гостями.

"Член ради", "генеральний директор", "власник компанії", "головний акціонер", "президент", "глава правління", "депутат", "міністр", "посол" і таке інше, і таке інше. "Вершки суспільства". Навіть не вершки - масло. Тут були або дуже заможні, або дуже впливові у певних колах, а то й у цілих державах, люди.

- Втомилася? - За кілька годин поцікавився брат, коли ми вийшли на невеликий затишний балкончик.

- Голова обертом, тільки й всього, - я не стала зізнаватись новоявленому родичу у своїй слабкості, хоча вже ледве на ногах стояла.

- Потерпи ще трохи. Попереду недовга, але найважливіша частина - знайомство з "ВІПами".

- Ого, є ще й "ВІПи"!? А це тоді хто був?

- Так,  мішки грошей, - зневажливо махнув рукою чоловік і повернувся обличчям до нічного міста.

Він дозволив собі сутулитися, і я зрозуміла, що йому насправді теж нелегко. А ще він повернувся до мене спиною - чи не чекав від мене удару, чи був дуже впевненим у своїх силах. Я ж вирішила скористатися моментом і краще його розглянути.

Брат вирізнявся від інших гостей. Його звір – теж вовк – не виглядав нещасним. Так, він був трохи втомленим і явно не на вершині своєї могутності, ніби тільки перехворів на довгу застуду.

"Вся справа у зв'язку", - зрозуміла я. Він був, безперечно, штучним, але при цьому виглядав природно. Обмін силою між людиною і вовком відбувався в обидва боки, я навіть сказала б, що звір отримував трохи більше. Я порівняла б це з трансплантацією органів: на місце хворого приєднали здоровий. Тобто, якщо я не помиляюся, мій брат, на відміну від інших тут присутніх, з народження був перевертнем. І це, між іншим, теж свідчило про вірність моєї здогадки щодо моєї душі. Якщо, звичайно, це справді мій брат. І якщо, звісно, ​​ворожка все не вигадала.

- Як тебе звати? - Раптом випалила я.

Чоловік повернувся до мене і потер перенісся. Такий знайомий жест... Гліб робив так само, коли думав про щось.

- Андрій.

- Ти справді мій рідний брат? - я вирішила не гаяти час даремно.

- Так, але однорідний. По батьку. Матері у нас різні.

Я ніяк не прокоментувала. Андрій також не поспішав говорити. З одного боку, наче він хлопець і непоганий. Але ми обидва розуміли, що після такого вечора навряд чи можна швидко налагодити тісний родинний контакт.  Адже він пов'язаний із цими не-людьми, причому, схоже, добровільно.

- Він також тут? Батько? - таки нарешті спитала я.

- Так, і ти його вже бачила. Це той чоловік, що зустрів тебе та привів до зали.

Ось тобі й дворецький. Людина, до якої я с першого погляду відчула явну антипатію - мій батько? Гіркота, розчарування, образа... Наче й не чекала від цієї зустрічі чогось доброго, а все одно прикро і боляче.

- І чому ж він не представився? І взагалі, якого біса тут відбувається!?

- Вибач, поки не можу сказати, але скоро ти сама все дізнаєшся. Ходімо, нас уже зачекалися, - Андрій відчинив не помічені мною раніше двері і першим покинув балкончик. Потім раптом зупинився і глянув мені у вічі. - Я радий нарешті познайомитися з тобою, сестро, попри всі обставини.

Я лише кивнула. Я б теж була рада, якби ці обставини не були настільки жахливими.