Глава 11 У якій я намагаюсь не потрапити в неприємності

Я дуже вдало проспала весь політ і відчувала себе на диво  бадьорою і сповненою оптимізму. Як тільки моя нога торкнулася японської землі, на мене нахлинуло радісне передчуття нових пригод. Я ж у Кіото! У місті, яке манило мене вже давно і відвідати яке я мріяла багато років. Звичайно, коли я купувала квитки та бронювала готель, я навіть і подумати не могла, що операція з реставрації нашого з Максимом шлюбу перетвориться на операцію з пошуку мого батька. Але ж це не заважає насолоджуватися подорожжю! Так, це не заважало. Заважало зовсім інше.

"Тільки б у Гліба все склалося добре...", - холодом різнула непрохана думка. Постійна тривога за перевертня міцно засіла на задвірках моєї свідомості, змушуючи час від часу робити глибокий вдих, щоб прогнати раптові напади паніки, і поглядати на Андрія, скануючи його емоції, коли він говорив по телефону: адже він швидше за мене дізнається про якісь новини і я сподівалася прочитати їх за виразом його обличчя.

Ось і зараз хлопець говорив по телефону, відійшовши убік, а я приклеїлася до нього поглядом: можливо, він зараз говорить із Глібом? Хлопець раптом зблід і різко повернувся до мене - а в мене защеміло в грудях: невже...?

- Анастасія Валеріївно, дозвольте ваш багаж, - перевертень, старанно уникаючи мого погляду, простягнув лапищу до мого мініатюрного рюкзачка, в якому лежали дбайливо покладені Галиною джинси та футболка.

Я полегшено зітхнула: ні, хлопець просто отримав на горіхи від начальства, тому й знітився. Значить, це саме начальство живе і здорове.

- Не дозволю. Давайте краще зловимо таксі.

Машина знайшлась швидко. Я провела поглядом Кет, яка з виглядом королеви вмостилася на переднє сидіння, і сама разом з Андрієм залізла на заднє. Лисиця мовчки й незворушно йшла за нами з самого літака, так що не здивуюся, якщо вона і на мою кімнату в готелі зазіхне. Я від її компанії в захваті не була, і хоч ворожнечі сильної не відчувала, все-таки це через її дії, хоч і не навмисні, Гліб зараз повинен брати участь у смертельному поєдинку. Але не проганяти ж її, справді.

Через пів години ми були біля готелю – маленького та скромного, найдешевшого з усіх представлених на сайті букінгу. Але ж у туристичному серці Кіото – районі Гіон. Готель сподобався мені відразу: класичної японської архітектури, затишний, домашній. У великому люксовому п'ятизірковому я точно відчувала б себе менш комфортно.

- А нічого кращого знайти не могла? - буркнула лисиця і підійшла до ресепшену.

Я пропустила її репліку повз вуха, адже бачила, що дівчина не менш за мене в захваті від знайомства зі східним світом, тільки ретельно це приховує за скепсисом і уїдливістю. Підтримує марку стерви, так би мовити.

Насилу перейшовши на англійську, я представилася і назвала номер броні, а також поцікавилася, чи є ще вільні кімнати: у моїй було тільки одне, хоч і двомісна, ліжко і ділити його ні з Кет, ні з Андрієм я не збиралася.

Тут втрутився перевертень і заявив мені, що житиме тільки в моєму номері для охорони моєї виключно важливої ​​персони.

Сперечатися не мало сенсу, адже адміністратор все одно відповів, що всі кімнати зайняті, але вони можуть надати один матрац. Могли б і більше, але два в номер просто не помістяться.

Поки готували кімнату, я нарешті вимкнула режим польоту в телефоні і підключилася до місцевого вай-фаю. Написала мамі на вайбер, щоб вона скинула всі дані про батька, які були їй відомі. Я не очікувала швидкої відповіді, але повідомлення надійшло буквально за хвилину.

"Його звуть Олекса. Прізвище не знаю, але має прізвисько "Вчений". Високий, брюнет, красивий. Старше мене років на десять. Шукати його марно, повір, я вже намагалася. Цілую і чекаю в гості".

Мда, негусто. Навіть не уявляю, як ця інформація може допомогти мені.

Вже по дорозі до кімнати телефон блимнув ще кілька разів. Я завмерла посеред коридору, посміхаючись, як блаженна: повідомлення від Гліба!

Перечитала все двічі.

"Бережись жінки з метеликом". Я одразу згадала обкладинку у Фейсбуці Емми – гарний метелик, якийсь там ортопеда королеви Олександри. Та ні, маячня, як можна підозрювати Емму - вона ж як маленька співоча пташка?

Викрадач звіриних сутностей у Кіото – я й так це підозрювала. А ще він знайомий з моїм батьком, так що не влізти в неприємності я постараюся, але не обіцяю.

Легше зі стажером. А що зі стажером?

Я глянула на хлопця і помітила, що він потай дивиться на мене з якимсь ніжним смутком. Зловивши мій погляд, він швидко відвернувся і вдав, що крім малюнка гейші на стіні його не цікавить ніщо у Всесвіті. Ой, невже Гліб натякає, що я подобаюсь хлопцеві!?

Я глянула на Андрія "по-дівчачому". А що? Він привабливий. Приблизно мій ровесник. Світловолосий. Високий, статний, сильний - як усі відомі мені перевертні. Обличчя я не назвала б гарним, якби не очі – ясні, блакитні – вони приковували до себе увагу… і залишали мене байдужою. Я дивилася в них, а бачила інші - темні, кольору мокрого асфальту.

Та що б тебе! Далися мені ці очі! "А як він усміхається! Мм... Тільки рідко. От я б змусила його посміхатися частіше, і дивилася, як світлішає при цьому його обличчя і розгладжується та вічна зморшка на переніссі...", - муркотнув мій внутрішній голос.

Я струснула головою і постаралася сконцентруватися на дорозі до кімнати. А то не вистачало ще й тут блукати, як у маєтку Мстислава. Хоча це навряд чи: готель був крихітний і дуже простий у плануванні. Усього два поверхи – на першому – їдальня, спільна кімната з книгами, картами та телевізором, на другому – апартаменти.

Наша кімната була наприкінці коридору - навіть якщо захочеш, не пройдеш повз. Мила, охайна, з розписними стінами - ідеальне гніздечко для закоханих.