Глава 10.6

Розділ 10.6

- Що за мрійлива посмішка, Костоправ? Невже закохалася?

Я здригнулася і сховала телефон, в якому "залипала" до цього, вже хвилин десять перечитуючи смс Гліба.

- Привіт, Галю! - Я кинулася обіймати подругу і з ні того, ні з сього розплакалася. Добре, що хоч ненафарбована, а то немає нічого сумнішого, ніж дівчата з потоками туші під очима в громадських місцях.

- Гей, ну ти чого, Настуню? Що трапилось?

І я розповіла: і про подорож Гранню, і що мій батько - мені не рідний, а рідний - в Японії, і про пухнастого динозавра Кузю, і про майбутній поєдинок Гліба, і про те, що він, можливо, буде новим ватажком. Про замах на себе говорити не стала – це для вагітної Галі може бути надто бентежним.

Уварова мою плутану розповідь слухала уважно, не перебиваючи, а потім видала:

- А непоганий він мужик, так?

- Що?

- Ну, Гліб цей. Ми з ним трохи не зійшлися характерами, але загалом він мені сподобався.

- Гаааля, ну який Гліб? Я тобі стільки розповіла, а тебе тільки він зацікавив? - Удавано обурююсь я.

- Так я про тебе ж дбаю: коли навколо чортзна-що діється, треба шукати надійне плече. А Гліб - хлопець серйозний, і про тебе дбає. Ось уранці дзвонив...

- Що, тобі?

- Не перебивай. Дзвонив, говорю, вранці мені й питав, куди ти подітися могла. Хвилювався сильно. Я йому спочатку говорити про квитки не стала - до речі, ось візьми відразу з паспортом, а то забудемо потім - так мені він так зрозуміло все пояснив, що я розкололася відразу ж.

- Лаявся, чи що? - жахнулася я. Я цю справу жах як не люблю, а Галька так взагалі й прибити може за слово нецензурне на її адресу.

- Уяви собі - ні. Пояснив ледь не літературною мовою. Коротко і зрозуміло. Відразу видно - чоловік. І чоловік освічений. Що для перевертнів, до речі, особливо почесно. У них, знаєш, терпіння не вистачає науки гризти. Придивилася б ти до нього, а?

- Ні, Галю, не хочу. Я ж говорила, що не потрібні мені зараз стосунки. Я допоможу їм чим зможу, а потім ми розбіжимося й справа з кінцями. До того ж, боюся, моїх навичок самозахисту не вистачить від його шанувальниць відбиватись, - я постаралася звести все до жарту.

- Конкуренток злякалася, чи що? – Уваровій було не до сміху. Схоже, вона серйозно намірилася звести мене з Глібом. - Слухай, Насте, це через Макса, так? Ти любиш його все ще, чи що?

- Та ні ж! – відмахнулась я. А сама задумалася: а що я зараз відчуваю до колишнього чоловіка? Все-таки у нас за плечима чотири роки шлюбу, не могло все піти безслідно. Біль від зради трохи приглушився... А що лишилося?

- Тоді, може, боїшся нового розчарування?

Я промовчала. Напевно, справді боюся. Максу я вірила повністю, і що в результаті? Не впевнена, що знову можу довіряти комусь безумовно, не остерігаючись ножа в спину.

Галя зітхнула.

- Я після розлучення вирішила ніколи не виходити заміж. Взагалі. А потім зустріла Стаса. Повір, з потрібною людиною ти знову зможеш бути щасливою.

- І ти думаєш, що ця людина - Гліб? Але ж він не людина навіть! - я озирнулася довкола і знизила голос. - Він перевертень, Галю. І майбутній ватажок зграї. - Про те, що "вибори" ватажка можуть закінчитись інакше, я заборонила собі навіть припускати. - Як казав Натан пару годин тому - аристократ блакитної крові. Його пара - така ж блохаста, у сенсі блондиниста, вовчиця, з якою я зчепилася вранці, а не людина. Тож навіть не думай у його бік. І я не буду.

- Так, дійсно, тут ти маєш рацію. Добре, переконала. Більше про Гліба жодного слова. Хоча ось...

- Галю!

- Ну, все-все, ні слова.

З Уваровою ми ще побалакали про те про се, і я пішла "чекінитися" і здавати квиток Макса.

Час до посадки заповнила  безцільним моціоном по терміналу та розгляданням цікавих дрібничок у дьюті фрі. Нарешті оголосили посадку і я серед перших зайняла своє місце в салоні. Часу до зльоту було ще багато, тож я вперше за цілий місяць, якщо не більше, вирішила зайти до Фейсбуку. Хвилин п'ять погортала стрічку, а потім розумна програма підсунула мені список можливих друзів. Погляд зачепився за гарну аватарку - відразу видно роботу професійного фотографа та стиліста. Та це ж Емма із книжкового! Я відразу натиснула "додати друга" і вирішила подивитись її профіль.

А це дивно: єдиним спільним другом у нас був мій колишній чоловік. Річ у тім, що Макс у "друзі" додає навіть не добрих знайомих, а лише реальних друзів. Військовий-таки, не до публічності тут. Тому друзів у нього було чоловік п'ятдесят, здебільшого – товариші по службі. І тут Емма. А я точно пам'ятаю, що пару років тому сама їх у книгарні познайомила. А після цього Макс заходив туди зі мною рази два чи три загалом. Коли ж вони встигли так здружитися? Хоча, яка тепер різниця...

- Вау, який розкішний  метелик!

Від думок мене відірвав чоловічий голос.

- Вибачте, це ви мені? - здивовано поцікавилася я у хлопця, що навис наді мною. Його обличчя видалося якимось знайомим, що трохи насторожувало.

- Привіт! Я Андрій. І моє місце – біля вікна поряд з вами. Дозвольте пройти?

- Так, звісно, ​​будь ласка, - я вийшла у прохід і пропустила сусіда на місце Макса. - Ви щось говорили про метелика? -

- Так, на телефоні у вас картинка. Я випадково побачив. Це ж Орнітоптера королеви Олександри, надзвичайно рідкісний та цінний вид. Для колекціонера - просто скарб.

Я поглянула на екран, на якому була відкрита обкладинка Емми: справді метелик - великий, красивий, екзотичного строкатого забарвлення.

- Насте, а давайте перейдемо на "ти".