Глава 10.3

Розділ 10.3

Ніч була тривожною, не дивлячись на втому, я довго не могла заснути. Натомість уранці прокинулася вже з чітким рішенням: я лечу до Японії шукати свого біологічного батька. Зрештою, ще ворожка мені казала, що він може мені допомогти вижити і вилікувати мою роздерту душу, хоч би що це означало.

Уварова обіцяла підвезти мої документи і речі на зміну прямо в аеропорт, Кузя здогадливо зник у мареві, так що справа була за малим: вислизнути непоміченою з будинку Мстислава і якось дістатися міста.

Мене переповнювала передчуття цікавої подорожі, щоправда, затьмарювало мій оптимістичний настрій неприємне відчуття, що я роблю щось неправильне. Але ж ритуал наступний тільки через місяць, так що я нікого не підведу! Нарешті, заштовхавши глибше незрозуміле почуття провини перед Глібом, я побажала собі удачі, присіла на доріжку і вислизнула з кімнати. Ну, з Богом!

Охоронці в кінці коридору захоплено жестикулювали, схилившись над екраном ноута. Дивляться бокс або щось таке. Я не стала крастися навшпиньки повз них, а навпаки - підійшла сама і кинула: "Я до Гліба ненадовго". Дружне "угу" було мені відповіддю. Фух, ніхто не зголосився проводити. Але на цьому моє везіння закінчилося.

- Так, так, так! Невже це і є наречена нашого Гліба?

Ну от, коли я пару днів тому шукала кухню - то ні душі, а тут цілими табунами ходять. Табунами - тому що чотирьох панночок, що стояли навпроти мене, хотілося назвати не інакше, як кобилами. Нехай вибачать мені благородні тварини за це порівняння. Всі вони були при повному параді: нафарбовані, з ретельно укладеним волоссям, на підборах - і це о восьмій ранку!

- Було ваше, стало наше! - огризнулася я. Характер у мене хоч м'який, але коли я на нервах, краще мене не зачіпати. До того ж це їхнє "нашого Гліба" добряче шкрябнуло по вухах.

Я зібралася гордо пройти повз розчепурених вовчиць - так-так, вовчиці, виявляється, теж кобилами можуть бути - але не тут то було. Дівчата перегородили мені дорогу за всіма правилами військового мистецтва: тут або вперед пробиватися штурмом, або ганебно відступати.

Мда, не врахував Гліб у своєму плані захисту бідної мене один маленький нюанс - зграю своїх ревнивих шанувальниць.

- Вона ще й гавкає! - Блондинка з шикарними локонами зміряла мене зневажливим поглядом і зробила крок уперед, тицяючи мені в район сонячного сплетіння ідеальним нігтиком. - Не знаю, чим ти його змогла підкорити, але моя тобі порада - не радій раніше часу, люба. Ми його так просто не віддамо. Якщо він сам від тебе не втече. Ти ж в курсі, що в нього вже була наречена-людина? І де вона зараз?

Я, звичайно, була не в курсі і, на жаль, не змогла не видати своєї розгубленості.

- О, то він тобі не розповів!? - Нарочито співчутливий голосок суперечив тріумфальній усмішці на обличчі фарбованої.

- О, - скопіювала я тон блондинки, - ми, знаєш, часу на зайві розмови не витрачаємо.

Я почала закипати. На дух не переношу таких ось фіфочок, а в подібних сутичках я не сильна.

- То ти до того ж борза? - Дівчина ще підступила і її пальчик уперся мені в мечоподібний відросток грудної клітки. - Так ми таких як ти... Ай, с...ка!

Якщо погрози та словесні образи мене просто злили, то дотик до мого тіла миттєво розлютили. Не довго думаючи, я схопила палець блондинки і сіпнула вниз, вивертаючи і фіксуючи на рівні свого стегна. Прийом цей простий, але дієвий, мені ще Макс показав на зорі нашого шлюбу. Я навіть не підозрювала, що його ще пам'ятаю.

Дівчина ж, прагнучи зменшити біль, опустилася переді мною на коліно. Троє інших вовчиць сіпнулися до мене.

- Стояти! - гаркнула я і натиснула блондинистій на кінцівку. Та зашипіла від болю. - Інакше зламаю!

На мою честь, голос мій прозвучав рівно й убивчо. Я вирішила копіювати Гліба - не кричати зайвий раз, а переходити на низький рик. Це подіяло – вовчиці відступили.

- Значить так, - продовжувала далі я, - мої стосунки з Глібом вас не стосуються. І якщо хтось мого нареченого назве "своїм" - горло перегризу.

Не знаю навіть, чому на думку спала саме ця загроза, але на той момент я сама собі повірила. Загррризу! Розірву!

Ух і кровожерливою я стала! Як кажуть, з ким поведешся, так тобі й треба.

Я сильно відштовхнула фарбовану діваху в руки двох її подруг, зачепила плечем третю і пройшла повз них, намагаючись йти швидко, але гордо. Дуже хотілося обернутися і подивитися, чи  мене не переслідують, проте я наказала собі йти прямо, хоча тільки Бог знає, яких зусиль мені це коштувало - я майже фізично відчувала, як погляди вовчиць пропалюють дірку в мене між лопатками.

З величезним полегшенням я звернула на першому ж повороті і насилу втрималася, щоб не потерти спину рукою і не побігти. Якщо чесно, я не розраховувала вийти з сутички цілою, адже коли я випустила палець "Барбі", ніщо не заважало їм накинутися на мене. Невже моя загроза подіяла? Не знала, що я така страшна в гніві.

Попетлявши ще трохи, я нарешті вийшла до сходів і спустилася вниз. На моєму шляху зустрічалися ще перевертні, але я не наважувалася запитати дорогу, хоч і розуміла, що план вибратися непоміченою провалено з тріском. Ідеально було б знайти службовий вихід, я розраховувала, що він опиниться в кінці коридору. Тільки ось за масивними чорними дверима виявився не вихід - а кухня, точніше їдальня для персоналу. Та ви знущаєтесь!

До мене відразу ж підійшла пухка миловидна жінка в чепчику і запропонувала перекусити. Я, звісно ж, погодилася. З метою конспірації, звісно. Тільки насипавши повні миски жаркого та салату, кухарка поцікавилася, хто я така і чому не їм у гостьовій їдальні. Довелося повідомити їй, що я наречена Гліба і побоююся злих зубів та язиків суперниць. Почувши таку відповідь, жінка засяяла і підклала мені добавки.