Глава 7.2

Я злилася.

Вже хвилин двадцять я бродила по колу в невеликій кімнатці, в яку мене приніс Він. Я була брудна, подряпана, в подертій сукні, з розпатланим і сплутаним волоссям, налякана і дезорієнтована. Я не знала, чого від мене хочуть, не знала, чого чекати.

Чистий одяг, гарячий чай і душ здорово допомогли б мені якщо не підняти настрій, то хоча б допомогти прийти до тями. Але в кімнаті нічого не було. Тільки стілець. І той жорсткий, без спинки.

Тому я злилася. Злилася, звісно, ​​на Нього.

Я звинувачувала його в тому, що вляпалась в історію з перевертнями, у тому, що потрапила на цей чортовий бал, у тому, що до смерті злякалася, у тому, що була слабка, що мені зараз холодно і я не можу помитися... Звинувачувала навіть у тому, що була йому вдячна. Звичайно, я знала, що моя злість ірраціональна і необґрунтована, що багато в чому він не винен... Але злитися було легко, це давало сили, допомагало триматися.

Нарешті брязнув замок і в кімнату зайшов чоловік - беземоційний велетень, явно із силовиків.

- Іди за мною, - коротко скомандував і різко вийшов, впевнений, що я послідую за ним.

Жах. Добре, що хоч кайданки не одяг.

- Куди ви мене ведете?

Я не очікувала відповіді, але помилилася.

- На допит, - кинув конвоїр, не озираючись.

Оу. Що ж, принаймні, я нарешті дізнаюся, чого від мене хочуть.

На криміналістиці в універі ми проходили методику та тактику ведення допитів, тож мінімум теоретичних знань у мене було. Але ж то відповідно до нашого кримінального законодавства, а ці суб'єкти навряд чи на нього зважають.

У відчинені конвоїром двері я увійшла з гордо піднятою головою. Мої босі, поранені ноги страшенно боліли, але я ступала плавно і велично, щосили намагаючись, щоб обличчя при цьому виглядало незворушно і безтурботно.

У кімнаті було двоє: Мстислав і, звичайно ж, Він - об'єкт моєї агресії. Останній спокійно стояв біля вікна і навіть не повернув голову при моїй появі. Незворушна, байдужа скеля. Ну-ну, я ж помітила, що у склі вікна відображається все приміщення. Тож містер "no name" прекрасно бачив мене, як і я зуміла вгледіти його стиснуті в тонку смугу губи і колючий, напружений погляд. Містер "незворушна і байдужа скеля" був справді чимось стурбований. Прокляття, цей чоловік був уособленням сили і стійкості, що ж могло його так збентежити? Ох, сподіваюсь, що вся його злість на допиті буде спрямована не на мене...

Я різко видохнула і розправила плечі, перевівши погляд на ватажка, що власною персоною поспішив до мене і турботливо підхопив під лікоть.

- Ох, ну як же так, пташко, ми як тільки побачили, в якому ви стані, - він кивнув головою у бік екрана, на якому транслювалися коридори будинку, - одразу послали за лікарем. Обережно. Ось сюди. Сідайте.

Мої щоки миттєво залились червоним - чи то від сорому, чи то від люті. Я ж тут тримаюсь з останніх сил, намагаюся не показувати слабкість і корчу з себе саму досконалість, а вони бачили як я незграбно шкутильгала коридором, ойкаючи і бідкаючись на кожному кроці. Точно звірі безсердечні!

Я ні на грам не повірила грі Мстислава у "добреньку бабусю", проте намагалася не показати ні роздратування, ні агресії. Навпаки - як змогла "щиро" усміхнулася і присіла, неначе королева на трон. Принаймні постаралася.

- О, ви такі турботливі. Я в порядку, але огляд лікаря мені справді не завадить, дякую. - Мстислав уже готувався щось відповісти, але я не дала йому перехопити ініціативу. - Перепрошую, ми досі не представлені. Мене звати Анастасія.

- Ах так, звісно. Мене можете називати Мстиславом. А це...

Та він не договорив, тому що містер "сіроока зла скеля" перебив його. Він різко обернувся і втупився в мене  поглядом, сповненим  неприхованої ненависті:

- Ви вбиваєте наших дітей.