Глава 6.3

Кольору мокрого асфальту, глибокі... Просто не можу відвести погляду від його очей... Я автоматично поклала руку в долоню чоловіка. Ми так простояли кілька секунд, не рухаючись. Очі в очі.

Мені навіть здалося, що на його такому спокійному, безтурботному обличчі раптом пробігла якась ледь вловима емоція... теж сум'яття? Здивування? Та ні, мабуть, здалося. Таким, як він, чужі емоції простих смертних.

"Костоправ, розлипни!" - моє внутрішнє я нарешті гаркнуло  голосом Галі. Я моргнула, збентежено облизала пересохлі губи... І тут же насварила себе нецензурними словами. Адже, якщо вірити книзі "П'ятдесят відтінків сірого", такий рух, а також закочування очей могло неоднозначно сприйматися чоловіками. Тобто, цілком однозначно. А раптом Він подумав, що це я навмисно фліртую з ним!? От же ж незручно вийшло!

Мій партнер тим часом попрямував до центру зали, в гущавину інших пар. Він хмурився. Можливо, не хотів танцювати? Чому ж тоді запросив мене?

Заграла музика, зарухалися танцюристи. Господи, довкола нас кружляли перевертні! Та й чоловік навпроти, що так обережно стискав мою руку, також ним був. Тепер за його правим плечем я бачила тінь, примарний силует білого, величезного вовка. Чому я не помічала його раніше? Звір дивився на мене оцінюючи, його погляд відливав червоним, небезпечним блиском. Помітивши мою увагу, вовк раптом вишкірився і загарчав.

Я рефлекторно відступила, але чоловік притягнув мене назад, притискаючи до себе сталевою хваткою. Він уважно вдивлявся мені в очі, ловив мої емоції, харчуючись моїм жахом.

Я у капкані.

Мій погляд перескакував від обличчя чоловіка до вовка і назад. Ноги ніби налилися свинцем.

Я тремтіла. А звір наближався.

Ні, тінь вовка не ставала ближче, не збільшувалася в розмірах, не набувала щільності та не наливалась кольором. Але я все одно відчувала її наближення. Вона ніби входила в силу. Дух вовка відчувався все виразніше. І я мало не закричала, коли на коротку мить очі чоловіка перетворилися на очі вовка.

Звір загарчав і кинувся вперед.

А я... Я несподівано навіть для самої себе посміхнулася і з викликом підняла підборіддя.

Я раптом перестала боятися. Зовсім. Зі мною таке бувало і кілька разів до того, коли на піку переживань мій страх лопався як мильна бульбашка, поступаючись місцем азарту. Я бачила звіра, відчувала його міць, нестримну силу - це був страшний супротивник... І тим цікавіше ставало мені. Кров в жилах співала від радості, всі звуки, запахи, кольори відчувалися в сто крат сильніше. Ось воно, життя! Захотілося сказати: "Ну, давай, виходь, сірий вовк, подивимося, хто кого". Так, я дурна, адже в мене немає жодного навіть малесенького шансу... Та й не билася я серйозно ні з ким і ніколи...

Примарний звір ніби вловив зміну мого настрою, рикнув наостанок і почав віддалятися. Я могла бачити його, як і раніше, але відчувала, що він іде все далі і далі, поки не зник зовсім.

Чоловік навпроти теж відчув зміну в мені, тепер він не хмурився, а посміхався краєм рота. Однак очі його залишалися сумними і, здавалося, стали ще темнішими. Він продовжував мовчати, ніби йому все було ясно і обговорювати зі мною щось не мало сенсу.

Ну що ж, якщо така справа, я вирішила скористатися можливістю і детально роздивитись обличчя мого партнера. Зручніше було б трохи відсунутись, але мене все ще тримали міцно.

Чорне коротке волосся, високий лоб, гострі вилиці, темно-сірі очі кольору осіннього дощу... Так, у них точно можна потонути...

Я так захопилася, що не помітила, що погляд мого об'єкта вивчення вже зовсім не сумний і теж спрямований на мене. Чоловік скептично підняв брову, немов питаючи, чи подобається мені побачене. Мені ж вся ситуація раптом показала страшенно кумедною, і я не змогла втримати пустотливої ​​усмішки. І тільки раптом почорнілі очі мого мовчазного співрозмовника повернули мене до тями швидко, але, на жаль, ненадовго.

- Ви не любите чай у принципі чи вам конкретно мій не сподобався?

По обличчю мого партнера по танцю промайнув подив, який він швиденько сховав за звичною маскою незворушності. Проте питанням здивований був не тільки він. Я й сама не чекала від себе подібної дурниці, але фраза наче вилетіла сама. Зазвичай я тричі думаю, перед тим як щось говорити, а тут таке...

- Який він? – у свою чергу невпопад запитав чоловік.

Так, зі словами у нас очевидно проблеми. Ось без них все було ясніше. Хоча я зрозуміла, що мій лаконічний співрозмовник, очевидно, говорить не про чай.

- Гарний, – відповіла задумливо, згадуючи його вовка. - Дуже великий та сильний. Йому самотньо, здається. А ви що, самі його не бачите?

- Не відходь від мене ні на крок до кінця вечора! – відповів мені чоловік наказним тоном.

Та він взагалі знає, що таке діалог!? І ще цей тон... Ненавиджу! Макс, мій колишній, був військовим, і в мене виробилася звичка моментально заперечувати, якщо мені щось наказували, навіть якщо говорили цілком правильні речі. Я звісно усвідомлювала, що серед натовпу незнайомих перевертнів все ж таки розумніше було триматись ось цього конкретного, умовно безпечного перевертня. Але ж цей його тон! Та і я ж не шавка дворова, щоб бігати за ним хвостиком!

Я вже була готова обуритися, як зауважила, що погляд чоловіка спрямований повз мене - на яскраву руду красуню в темно-синій атласній сукні. Я проковтнула слова і прикусила нижню губу. Ні, мені не було прикро, просто... Так, мені було прикро. Навіть не знаю чому...

Я придивилася до дівчини. Вона була перевертнем, як і інші, але вона була... Лисицею!

На думку відразу ж спали слова ворожки, що навколо мене вона бачить вовків, лисиць і змій. Ох, відчуваю, з лисичкою цією не все так просто.