Глава 6.2

Я завмерла біля величезного дзеркала у рамі, вкритій позолотою. На мене дивилася незнайомка – яскрава, спокуслива, загадкова. Звичайно ж, це була як і раніше просто я, але інша. Світле волосся було вкладене в невигадливу, але елегантну зачіску, легкий макіяж додав очам виразності і глибини, довге бірюзове плаття було як для мене шите і вигідно підкреслювало фігуру. Ну що сказати, я виглядала дійсно чудово.

Сьогодні з самого ранку, як і обіцяла Емма, я спочатку блаженствувала в спа,  потім наді мною чаклували дівчата із салону краси. І доки умілі руки майстрів робили свою справу, я все думала, думала, думала...

По-перше - перевертні. Від них треба триматися якомога далі й не лізти у їхні справи.

По-друге - Він. Хоча інтуїтивно я знала, що той  сіроокий брюнет також перевертень, вписувати його в загальну сіру та волохату масу вовків я не могла. Хоча, в принципі, ідея залишалася такою самою - див. пункт 1. Тільки триматися ще далі.

План був гарний з усіх боків. Але мав один невеликий недолік - він був нереальний. Адже це не я до вовків уночі в квартиру пробиралася, не я на їхніх вікнах встановлювала грати. І, чує моє серце, не я вирішуватиму, чи побачимось ми знову.

У мене навіть було майнула думка втікти і сховатись, ось тільки ніде. До мами в село чи до подруг ніяк не можна - не хочу підставляти близьких під удар. Та й не сталося поки що по суті нічого страшного. Ну подумаєш – ґрати на вікнах раптом з'явилися. Так це хоч і велике неподобство і самоуправство, але ж акт захисту швидше, а не загроза. Мені навіть спалося спокійніше.

Коли майстрині нарешті винесли вердикт "Ідеально!",  під салоном уже стояв чорний лімузин, в якому чекав мене шеф. Ось якраз і познайомилися. Це був зовсім не старий на вигляд чоловік із непідвладною віку харизмою. Митрофан Степанович якщо і засмутився заміні супутниці, то ніяк цього не видав. Навпаки - щедро сипав компліментами і жваво, але ненав'язливо, цікавився моїм життям.

Близько сорока хвилин дороги  - і ось ми вже під'їжджаємо до розкішного маєтку, оточеного величезним парком, що, здається, переходив у ліс. Будинок більше нагадував палац – масивні кам'яні стіни, стародавній барельєф, вежі – і, якби не пара машин, що ще не перегнали на заховану десь на задньому дворі стоянку, можна було уявити, що я опинилась у середньовіччі.

У коридорі було безліч дзеркал, і мені вартувало чималих зусиль не поглядати в них постійно, перевіряючи, чи все зі мною гаразд. Щиро кажучи, я почувалась трохи не у своїй тарілці. Вся ця розкіш, помпезність, були мені незвичні і дещо пригнічували. І тільки підбадьорливе підморгування начальника вселяло в мене впевненість і дозволяло тримати хвіст пістолетом.

Після короткої вітальної промови господаря будинку, якогось Мстислава, настала черга танців. Нарешті я змогла хоч трохи розслабитись: танцювати я любила та вміла, бо ще у шкільному віці два роки відвідувала бальні танці. Митрофан Степанович виявився чудовим партнером. Він поводився впевнено, підтримував цікаву бесіду на абстрактні теми, нічого зайвого собі не дозволяв.

Перші три танці я протанцювала із шефом. Потім він подякував мені за чудову компанію, вибачився, що в нього справи, побажав мені гарного вечора і запевнив, що лімузин мене чекатиме хоч до самого ранку, так що я можу повністю розслабитися і отримувати задоволення.

Коли мене запросив на наступний танець незнайомий брюнет, я спочатку розгубилася. За стільки років заміжжя я відвикла від чоловічої уваги, тож навіть подумувала відмовитися. Але перспектива ніяково одиноко тупцяти десь подалі від центру, вдаючи, що я захоплено вивчаю якусь картину чи статую, мене зовсім не радувала, тож я погодилася. Після брюнета до мене підійшов шатен, далі знову брюнет, потім блондин... Я навіть не особливо вдивлялася в їхні обличчя, отримуючи насолоду просто від самого танцю.

У перервах між танцями я нишком розглядала присутніх. Гостей було дуже багато. Жінки у розкішних сукнях, чоловіки у чорних смокінгах. У всіх відчувалася особлива порода. Не скажу, що всі були ідеалами краси, але їхня постава, вирази обличчя, манера триматися - все говорило про те, що вони належать до вищого світу. Всі були привітними, мило усміхалися, стримано сміялися та веселилися. Проте, чим ретельніше я до них приглядалася, тим більше мені починало здаватися, що за їхнім розслабленим виглядом ховається справжня хижа натура.

І раптом я усвідомила... Ні, не просто усвідомила, на мене ніби зійшло осяяння, я навіть не могла зрозуміти, чому не помічала цього раніше: всі гості, присутні на балу, були перевертнями! Для мене це відкриття стало таким шоком, що я навіть не могла вдихнути, доки в грудях не запекло вогнем. Хлопець, що підійшов до мене і тепер простягав руку в запрошенні на танець, був вовком. Я ж дивилася на нього розширеними від жаху очима не в змозі вимовити й слова. Збоку це, мабуть, виглядало дуже безглуздо.

З заціпеніння мене вивело раптовий дотик чиєїсь теплої руки до мого плеча - легкий, майже невагомий.

- Дівчина вже обіцяла цей танець мені, - голос оксамитовий, з низьким приглушеним риком, прозвучав прямо біля мого вуха, розливаючи хвилі тепла від шиї вниз хребтом.

Я чула цей голос лише один раз, але жодної секунди не сумнівалася, кому він належить. Тому коли я обернулася, вже знала, кого побачу. Ось тільки це знання анітрохи не зменшило мого сум'яття.