Глава 5. В якій настає понеділок, день важкий

Можливо, робота не надто приємне заняття, але ж кудись треба вранці йти.

Яніна Іпохорська

Ось і настав понеділок. Мій перший робочий день. Вранці я насилу встала з ліжка. Як би я вчора не грала хоробрість перед Галею і не відмовлялася від її пропозицій переночувати в неї, залишатися самій у квартирі було страшно.

Півночі я прислухалася до всіх звуків у домі. Мені завжди здавалося, що хтось ходить. Але коли я прикладала вухо до дверей, перелазячи через мої барикади, нічого не могла почути. В результаті я просто вирубалася десь близько третьої години ранку, а зараз на мене дивилися з дзеркала червоні втомлені очі. Із завмиранням серця я прокралася на кухню подивитись на чашку чаю з пиріжком і, звичайно, на балконне вікно. Жодних змін я не виявила, що не могло не радувати. Проте, я все ж таки не могла бути впевненою, що вночі в квартирі нікого не було. Мій дім уже не моя фортеця і навряд чи я зможу почуватися тут безпечно

Швиденько вигулявши Кузю, я поїхала на нову роботу. Дорогою всіляко себе заспокоювала і підбадьорювала. Все-таки не хотілося, щоб цей новий етап мого життя був затьмарений страхами та переживаннями.

У книжковій крамничці зустріли мене з радістю. Власне, окрім Емми зі співробітників був лише один хлопець років двадцяти шести, Костя. Він був по-своєму симпатичний, "готичного стилю": темноволосий, високий, худий і блідий. Я серйозно задумалася, чи не вампір він. Цікаво, а вампіри взагалі існують? Якщо так, то я навіть не здивуюсь.

Ранок пройшов спокійно. Емма вводила мене у курс справи. Власника магазину на місці не було, він взагалі рідко з'являвся. Але, за відгуками "дружнього колективу", був цілком добродушним і адекватним чоловіком похилого віку.

В обід відвідувачів не було, тому ми могли дозволити собі спокійно попити чаю і поговорити.

- До речі, Еммо, ти вже придумала, як скажеш Митрофану Степановичу, що не підеш з ним на бал?

- От халепа! Адже я зовсім забула! - Дівчина округлила очі. А бал уже завтра! Це катастрофа, він мене приб'є!

Угу, а кажуть, невинний старий.

- А що за бал? – поцікавилася я.

- Насте! - Збадьорилася Емма. - А це ж вихід! Ти часом не хочеш піти з нашим Митрофаном на найцікавіший захід міста? Не бійся нічого такого. Просто щороку один місцевий товстосум влаштовує шикарний бал. Там бувають усі вершки суспільства, бізнесмени, підприємці та політики. А нашому Степаничу приємно показатись у світ з молодою та привабливою супутницею. Я його вже тричі супроводжувала, а цього року не можу. Мене на побачення такииий хлопець запросив, мрія просто! Виручай, га? Станцюєш із шефом пару танців і вільно будеш веселитися залишок вечора.

- Так мені ж нічого одягнути! - Була моя перша суто жіноча реакція.

- Не турбуйся. Сукню Степанович мені вже купив, а ми з тобою однакової комплекції, тобі точно підійде. Крім того, завтра отримаєш вихідний, і навіть більше - весь день зможеш провести в спа і салоні краси. А ввечері за тобою під під'їзд лімузин під'їде. Погоджуйся, будь ласка!

Я задумалася: а чому, власне, ні? Мені завжди було цікаво, як проходять такі заходи. Я ж ніде, окрім як на випускному балі, весіллі власному та пари подружок, і не була. Тож зараз погодилася із задоволенням.

- Ось і чудово! - радісно пискнула Емма і кинулась обійматися. - Тож одразу після роботи поїдемо до мене - на примірку, може, підшиємо щось на швидку.

Коли ж пізно ввечері я прийшла додому і ввійшла на кухню, то  завмерла приголомшена.

Це ще що за чортівня!?

На вікнах балкона стояли ґрати. Я озирнулася. На решті вікон квартири теж. На деяких ґратах висіли замки, мабуть, вони відчинялися.

А на підвіконні, біля філіжанки чаю з пиріжком, які я так і не встигла прибрати вранці, лежала зв'язка ключів.

Гліб був лютий. Він рідко піддавався емоціям, але зараз ледве тримав себе в руках. Чоловік із роздратуванням подивився на чайну ложечку, яку несвідомо крутив у руках, і відкинув на стіл, де лежали три такі ж столові предмети, вигнуті до невпізнання.

Нарешті спустився Мстислав. Ватажок швидко оцінив ситуацію і насупився:

- Щось сталося?

-  Сьогодні вночі  викрали ще одну звірину сутність. — Гліб із силою стиснув зуби. Чергова ложка, зав'язана вузлом, полетіла до біса. - Дитя не вижило. Скільки ще так може продовжуватися? Ці виродки завжди на крок попереду нас. Ми як сліпі кошенята, а вони водять нас за носа. Це вже друга дитяча смерть, а ще вісім дітей ніколи не стануть перевертнями. Я вже мовчу про те, що твій авторитет скоро похитнеться.

-  Ми робимо все, що можемо, -   Мстислав втомлено потер перенісся.

-  Цього замало.

- Я залучу хлопців з інших відділів.

- Це не допоможе. Лише збільшить паніку та розголос. А розголос допустити ніяк не можна. Ти ж знаєш, як тільки люди дізнаються про те, що ми не можемо тримати ситуацію під контролем, вони сприймуть це як нашу вразливість і з радістю нею скористаються. Та й кішки давно мріють послабити наші позиції.

- Що ти пропонуєш?

- По-перше, погоджуйся на план, що я тобі озвучив раніше. Так, він радикальний. Але дієвий. І вовкам не завадить згадати про твою силу. По-друге, нам потрібна Зряча.

Мстислав пожвавився:

- Ти про ту дівчину, Настю? Є результати?

Гліб сів у крісло, спершись руками на коліна, і втупився в камін.

- У тому й річ, що ні. Я другу ніч, немов закоханий підліток, пробираюся до неї квартиру через вікно на балконі та стирчу під дверима її спальні. Все дарма. Її свідомість закрита для мене. Я навіть насниться їй не можу.