4

   Настя завмерла. Її руки затремтіли, стерпли. Вона підійшла до криниці, затамувала подих і глянула у чорну порожнечу. Десь там глибоко скупий сонячний промінь намацував темне плесо води.

    У Настусеній голівці задзвеніли думки, як кришталь:  "Може й справді... Хто його знає, чи переживе той Петрик свою першу зиму?.. А літо... літечко моє попсує! Кину, й ніхто більше квочкою не дражнитиме... Це ж через нього, через Петра дівчата з мене сміються..."

    Зазирнула в криницю знову й ув обличчя війнула вогка прохолода та запах мокрого каменю. Настя відсахнулася. Струснула головою, наче скидаючи пелену з очей.

   —  Не кину, —  пригорнула до грудей малого Петрика, —  мама битимуть...

   —  Хм, так і скажи, що злякалася, —  хмикнула Павлина зневажливо.         

   Дівчата і собі хмикнули.

"Ні, то не Петрик винен, що усі сміються з мене..." — ця думка освіжила Настусину голову дужче від холодного криничного подиху. 

   —  Не злякалася,  —  Настя поклала малого на траву під сусідським тином. —  Хочеш доведу?

    Вона вхопила Павлину за косу і схилила її голову над вогкою порожнечею криниці. Тримала так ціпко, що бідолашна не змогла й пручатися. Усі кпини, насмішки, образи злилися докупи перетворившись в холоднокровну рішучість.

   —  То як, віриш, що кину? Тільки не Петра, а тебе!

   —  Вірю...    

  Настя розтисла пальці.

   —  Навіжена!.. — фиркнула Павлина крізь сльози, поправляючи косу.  —  Ходіть дівчата.

   Юрба попрямувала до річки тихо перешіптуючись, й озираючись.

Більше з Насті на вулиці ніхто не сміявся.

                                                          ***

   —  Ну й черги!  —  почувся у коридорі чоловічий голос.  — Ніби не цукор, а золото продають. Відвик. А ти чого це тут сидиш? Лягай, я все принесу в кімнату.

     Настя встала. Подивилася на статного красивого моряка, що дбайливо розклав на поличках закордонні гостинці, привезені з рейсу спеціально для неї. Зазирнула в його сповнені тепла й турботи очі.

    Німий жах охопив її. "Петре! Петрику! Тебе ж могло б зараз не бути!" Сльоза ковзнула блідою щокою.

  —  Настуню, рідненька, ти чого? — брат обійняв її міцно, заховав мов билиночку на широких грудях.

  —  Нічого, Петрику... Нічого... Просто дуже скучила...