2

    «Як пахне…» Жінка вагалася ще мить, боячись встати, а потім підійнялася обережно й, притримуючись за стіну, пішла на кухню.

     На столі у білому горнятку парував чорний, «дефіцитний» для простої радянської людини, напій. Сіла, взяла у долоні горня – зігрілася. Ще раз вдихнула аромат, а тоді глянула на темне кавове плесо.

     «Наче в старій криниці…» — по спині памороззю ковзнула моторошна згадка.

       Вона глянула ще раз. «Так, справді, ніби плесо води в криниці на нашій вулиці…»

  —  На нашій вулиці…  —  повторила пошепки.

      Це зараз вона Анастасія Олексіївна – педагог, вчитель зарубіжної літератури у красивому приморському місті. Де й поділася маленька Настуня  —  сільське дівча, тонке, як билина, із великими блакитними очима дорослої жінки.

     Настя погладила рукою коліна, розправляючи в уяві спідницю зі свого далекого дитинства. Поділ тієї спідниці був геть прогнилим від «дитячих несподіванок» молодших братиків та сестричок.

     Десь глибоко в серці загірчило. То під скиртою сухого полину ворухнувся спомин про один далекий літній день.

     Та пам’ятна днина була спекотною. Сонце піднялося високо, прогріваючи наскрізь листя лопухів й жовті вічка рум’янку. Від цього зілля пахло на всі усюди.

     Зміїстою ґрунтовою дорогою, що вилася від річки вгору Настя тягла кошик із випраним дитячим шматтячком. Худенькі рученята напнулися мов струни від важкої ноші, вербові держаки кошика впилися в пальці. «Ще трошки… Зовсім трішечки…»

  —  Тпру!  —  почулося за спиною.

     Настя оглянулася. Їй у потилицю дихала чорна кобила, а позаду на возі сидів старий дід із сивими козацькими вусами й добрими, усміхненими очима.

  —  Добридень, дідуню.

  —  Добридень. Сідай на воза, донцю. Чорнушка допоможе твій посаг тягти.

  —  Це ж не посаг, —  всміхнулася, затягуючи кошика на віз і всідаючись поряд із поклажею. — То з моїх молодших шматтячко.

  —  Ба! Скільки ж їх у тебе?  —  старий підняв здивовано кудлаті брови.

  —  Павлусь,  —  почала рахувати Настя,  —  Марійка, Ганнуська, а тепер ще й Петрик узявся на мою голову.

  —  Нівроку,  —  присвиснув дід.

  —  То ще не всі. Було більше. Але мала Олечка цієї зими вмерла.

  —  Шкода…

  —  Та ні,  —  знизала плечима Настуня.  —  Що та Олечка ще знала й тямила? Тільки спати ночами не давала. От Дмитрика було шкода. Йому вже шостий рік пішов, як раптом захворів та й помер. Ми з мамою довго тужили. Звикли до нього, та й більшенький вже був, сам собі раду давав, не мусила його бавити.

  —  А мамка ж твоя де?

  —  З ранку до вечора в колгоспі, а я з малими…  —  Настя обтерла мокрою пеленкою розпашіле личко.

  —  І не тяжко тобі? Певне ж і погратися хочеться. То не твої подружки бігають?  —  дід кивнув у бік дівчат, що забавлялися на вулиці біля старої криниці.

   Настуня змовчала, опустивши очі.

 Ось уже і її хатина. Дівчинка зіскочила з воза.

  —  Дякую вам, дідуню. І Чорнушці вашій дякую.

  —  Хих!  —  хихнув гірко старий.  — То колись була моя Чорнушка, тепер це «соцеалістічєская собствєнность».

      А тоді примружився змовницьки й додав:

  —  Я щоб при ній бути, на конюшню попросився працювати. От ми й разом… Ну, будь здорова, доню.

     Дід клацнув над вухом кобили батогом і, скрипнувши колесами, віз рушив далі.