Кітель і кашкет упали на підлогу в коридорі.
— Насте, Настуню! Отямся…
Міцний, широкоплечий офіцер підняв, здавалося б невагому, жінку, що опустила руки обабіч крісла, і поклав на диван.
Обхопив схвильовано її обличчя долонями, вдивлявся в найменший порух губ, гладив м’яке волосся, позначене першою сивиною.
По малій хвилі повіки Насті затремтіли, й вона кволо глянула на світ Божий.
— Це ти? Нарешті… Я скучила…
— Так, це я, Настуню. Добре, що маю ключ від квартири, бо довелося б двері вибивати.
Настя всміхнулася мляво блідими вустами.
— А в мене ось знову тиск упав… забула ліки випити.
— Як же ти так? — запитав наче школярку, котра не підготувалася до уроків.
Притиснув тонкі, холодні пальці жінки до своєї щоки. Дивився у великі блакитні очі, підсвічені хворобливим блиском. Вони здавалися глибшими за усі моря, які довелося переплисти.
— Я тобі з рейсу кави привіз. Хочеш заварю? Вип’єш, і тиск одразу нормалізується. Там іще купа всього… У коридорі покидав з переляку за тебе.
Чоловік встав, «розглянувся на місцевості». Порядок в кімнаті бездоганний, як на флоті. Хоча ні, таки, як у вчительки зарубіжної літератури, на кораблі ажурних серветок не знайти.
— Ти лежи, чуєш? Не вставай! Ось пледом тебе вкрию… Все, я хутко.
З коридору долинув шурхіт пакунків. Кілька швидких чоловічих кроків — і цей шурхіт перемістився на кухню.
«Кава… Який чудовий аромат. Так тепло і затишно, коли на кухні пахне кавою, а варила її не ти…» — майнула думка. Настя щільніше вкуталася пледом. Її меланхолійна крихка врода вже зів’яла, а кухня так і не стала місцем сімейних вечерь та сніданків.
— Де у тебе цукор? — почула м’який хриплуватий голос.
— Ой, цукру нема. Мала купити дорогою додому, — виправдовувалася Настя слабким голосом, — але така черга була в магазині…
— Нічого, зараз швиденько збігаю у гастроном, куплю.
Вхідні двері хлопнули. Запала тиша.