Розділ 15 (частина 2)

– Люди почали задавати питання, – продовжила стара. – Коли я народила дівчинку, вона була дуже схожа на короля. Поки вона була зовсім маленька, я ховала її в тісній кімнаті в таверні, де мешкала сама. Моя донька майже не бачила сонячного світла. Та коли їй виповнилося три роки, я зібрала всі свої речі і знайшла цей будинок. Тут жив лісник. Він дозволив пожити нам у нього, він єдиний, хто почув усю цю історію і повірив мені, не засуджував, а навіть допомагав нам.

Вона знову замовкла, намагаючись промовити останню частину історії – найболючішу частину свого життя.
– Але вони знайшли нас, – видавила стара. – Вартові твого батька знайшли нас якраз тоді, коли твоя мати оголосила, що вагітна. Ельріх вислав усіх вартових, щоб знайти мене та свою дитину, щоб знищити нас. Тоді була ніч, коли вони увірвалися в дім. Вони схопили Мейлін, мою донечку, та відрубали їй голову прямо в мене на очах. Я не встигла навіть зрозуміти що відбулось…
– А лісник? – перебив її Еліар. – Що сталося з ним?
– Його вони також убили. Він намагався врятувати Мейлін, та вартові просто встромили меч йому в серце. Мене вони не чіпали. Лише засміялися і сказали, що моє життя – це покарання за те, що я не послухалась короля. Відтоді я залишилась жити тут. З того часу я мріяла віддячити твоєму батькові за мою доньку. Я знала, що колись настане час, коли я зможу це зробити.

Очі старої раптом перетворилися на очі хижака. Жалю та розпачу як не бувало. Бажання помсти знову наповнило її. Вона криво посміхнулася Еліару та підвелась. Лезо блиснуло на світлі, вона зробила крок назустріч принцу. Хлопець відповз назад, з переляком дивлячись на стару.

– Це жахливо, – тихо мовив принц. – Я засуджую батька за все це, але я ж не винен. Мене тоді навіть на світі не було.
– Любий принце, – усміхнулася стара, – я не тримаю на тебе злості, зовсім ні. Я просто хочу, щоб король відчув те, що відчула я, коли дивилася, як моя донечка позбавляється голови.

У роті хлопця пересохло. Він поняття не мав, що казати їй та як ще потягнути час. Вона наближалася до нього повільно, наче смакуючи кожну секунду його страху, насолоджуючись виглядом паніки в нього на обличчі.

Раптом Еліар почув якийсь звук зверху. Наче замок клацнув. Гретта також звів голову до входу в землянку. Настала така мертва тиша, що Еліар чув навіть власне серцебиття та ту краплю води, що стікала десь поруч. Гретта насупилась і перевела погляд на принца.
– Попрощайся з життям, – прошепотіла вона та підняла кинджал.
– Ні! – крикнув Еліар, виставляючи руки вперед. – Почекайте, не треба!

Кайніс з'явилася наче блискавка. Хлопець не встиг навіть кліпнути, коли дівчина залетіла в землянку, тримаючи меч напоготові. Гретта відійшла від Еліара та насупилася на дівчину, що стояла за кілька метрів від неї.
– Ти ще хто така? – прошипіла стара.
– Кайніс, – видихнув Еліар. – Боже, ти встигла.

Від полегшення хлопцю хотілося заплакати. Він був такий радий бачити дівчину, як ніколи в житті. Та вона навіть погляду на нього не звела. Сині очі холодно роздивлялися Гретту, а меч чекав нагоди ввійти в серце відьми.
– Відпусти його, – холодно мовила дівчина. – Інакше ти попрощаєшся з життям.

Стара на це тільки зневажливо розсміялася.
– Йди своєю дорогою, дівчисько, – фиркнула Гретта. – Я маю показати Ельріху, що він скоїв зі мною.

Раптом стара метнулась до Еліара. Її кинджал зблиснув у світлі, готовий врізатися в скроню хлопця. Та він навіть кліпнути не встиг, як Кайніс схрестила меч із кинджалом. Скреготнув метал, стара зойкнула. Зброя Гретти злетіла вгору й із глухим звуком упала на землю. Це сталося так швидко, що Еліар навіть не зрозумів, що відбулося.

Дівчина змахнула мечем і, наче блискавка, метнулась до старої. Та похитнулася й упала просто на землю, здіймаючи клуби пилу. Коли Гретта відкрила очі, побачила перед собою тільки сині очі дівчини та клинок, притиснутий до горла.
– Твоє останнє слово, – прошипіла дівчина, притискаючи лезо ближче до старої.

Гретта якийсь час просто дивилася на Кайніс. Очі її яснішали, раптом потекли сльози. Еліар утиснувся в стіну і перелякано спостерігав за цією картиною.
– Мені немає що втрачати, – скреготнула стара. – Вбий мене, тоді я повернусь до своєї доньки.

Очі Кайніс на мить розширились. Мабуть, вона щойно прийшла і не чула тієї страшної історії. Вона подивилася на Еліара, який лише похитав головою.
– Ну ж бо! – гаркнула стара. – Вбий мене! Я хочу повернутися до своєї доньки!

Дівчина якийсь час вагалася. Та зрештою прибрала меч від горла жінки. Гретта полегшено зітхнула, але залишилася лежати на землі й плакати. Сльози котилися по її щоках, розмазуючи пил та бруд на обличчі.
– Я не буду тебе вбивати, – мовила Кайніс. – Я прийшла тільки забрати його. – Вона вказала кінчиком меча на Еліара, що так само сидів утиснувшись у стіну. – Не всі навколо жорстокі вбивці. Можливо, тобі варто подумати про це?

Гретта заплакала ще сильніше. Вона закрила обличчя руками й голосно заридала. Тим часом Кайніс підійшла до Еліара й одним змахом меча звільнила його від мотузки.
– Ходімо, – холодно кинула дівчина й, оминаючи стару, що так само голосно плакала, рушила до виходу.

Еліар подріботів за нею. Серце його виривалося з грудей, страх і паніка змінилися співчуттям до старої Гретти. Він востаннє подивився на неї, та зрештою відвернувся й пішов слідом за Кайніс.