Розділ 15 (частина 1)

Холодна підлога ламала кістки Еліару. Хлопець застогнав, намагаючись підняти голову та відкрити очі. Всередині все боліло так сильно, наче всю ніч його гамселили, доки він лежав без тями. Повіки здавалися свинцевими, у горлі все ще стояв присмак того солодкого чаю.

Коли він відкрив очі, його привітала темрява. На мить принцу здалося, що він осліп. Та коли трохи поморгав, зрозумів, що знаходиться у якомусь погребі. Холод тут був паралізуючий. Під ним — сира земля, а запах вогкості та плісняви в'ївся в одяг і волосся.

Еліар спробував підвестися, та як тільки хотів ступити крок, зрозумів, що його ноги прив'язані до металевого виступу в землі.
– Невже знову, – прошепотів принц і сів назад на землю.

Він почав обмацувати той металевий виступ і міцний вузол мотузки. Вузол був для нього незнайомим, як би сильно він не тягнув його, мотузка залишалася на місці. Зі світла тут була лише тоненька смужечка на стелі – мабуть, то були двері наверх. Десь тут крапала вода, ледь чутний звук привернув увагу принца. Та як би він не вглядався у темряву, джерела води не бачив. Як же йому хотілося пити.

Хлопець потер скроні, намагаючись обдумати план. Отже, ця старенька була божевільною. Інакше він не розумів, з якого це дива вона приспала його та прив'язала в підвалі. Можливо, вона набрехала і живе тут зовсім не одна. І з хвилини на хвилину прийде якийсь головоріз, що вколошкає принца? Так, цей варіант звучав логічно.

Кайніс… Хлопець застогнав від згадки про дівчину. Ну що він за йолоп, знову потрапив у біду. Цікаво, чи зможе вона знайти його? Він же заблукав у лісі і, мабуть, пішов зовсім іншою дорогою. Вона точно вирушить його шукати, адже без нього їй немає сенсу йти на зустріч із королем. Та чи знайде вона його – це зовсім інше питання.

Раптом Еліар почув голос старої, що лунав десь зверху. Вона не говорила, вона… співала? Скрипучий голос луною звучав у погребі, від чого шкіра Еліара вкрилася мурашками. Хлопець видихнув і знову взявся тягнути за мотузку. Ну чому він не взяв із собою якоїсь зброї? Можливо, стара не помітила б маленький ніж Вейлона, і Еліар зараз міг би самостійно звідси вибратися.

Він чув кроки Гретти, що то наближалися до нього, то віддалялися. Здавалося, вона танцювала в будинку, кружляла в танку то вперед, то назад. Від картинки, що уявив Еліар, йому стало ще моторошніше. Хлопець видихнув і вчепився зубами в мотузку, намагаючись послабити вузол, зробити хоч щось.

Пил і частинки мотузки потрапили в рот, від чого пити захотілося ще більше. Та вузол залишався таким самим міцним. Зрештою Еліар полишив спроби розв'язати себе і почав руками шорхати по сирій землі. Він сподівався знайти хоч щось у цій темряві, можливо, якусь проволоку чи щось гостре, що змогло б допомогти йому розрізати мотузку.

Еліар важко дихав, земля забивалася під нігті й потрапляла в маленькі порізи на руках, від чого рани починали боліти ще більше. Та хлопець лише зціпив зуби, продовжуючи шукати щось, що допоможе йому вибратися звідси.

Він подумав, що тут немає абсолютно нічого, коли раптом намацав якийсь предмет, що стирчав із землі. Еліар видихнув і почав колупатися маленьку ямку. Предмет нагадував гладенький камінь, що був майже повністю закопаний. Гладенька поверхня відбивала лінію світла, що лилася крізь малесеньку щілину.

Еліар продовжував копати ямку, предмет ставав товстішим. От-от він викопає його. Навіть якщо це камінь, він точно стане в пригоді як зброя. Можливо, він поцілить ним у стару, і вона хоча б впаде. Краще, ніж нічого.

Пил потрапляв у ніс та рот. Хлопець хотів чхнути, але з усіх сил стримувався, щоб не видавати жодних звуків, крім важкого дихання та калатання серця.

Зрештою предмет похитнувся і впав. Хлопець схопив його та почав обмацувати руками. Він нагадував півколо, що з одного боку мало гострий кінець, а з іншого – потовщувалося. Хлопець підніс його догори, ближче до світла.

Та коли він краще роздивився, що це, очі округлилися, а дихання збилося. Еліар кинув кістку в інший куток, перелякано задкуючи. Це точно була кістка, мабуть, ребро. Він не так добре розумівся на анатомії, але вона була дуже схожа на людську. Господи, невже ця стара канібалка? Можливо, вона хоче з'їсти Еліара, а його кістки зарити в цій братській могилі? Хлопець протер руки об штани й обхопив коліна руками. Куди ж він потрапив? Навіщо взагалі підійшов до цього будинку, сам себе привів у халепу!

Раптом кроки старої наблизилися до лінії світла. У ту же мить очі Еліара розрізало яскраве світло. Він прижмурився й позадкував. Вона зайшла всередину. Кроки луною відгукувалися по стінках землянки.
– О, ти вже прокинувся. Ваша Величносте, – проспівала стара.

Еліар відкрив очі, що все ще різало світло, яке лилося зверху. Гретта не закрила двері, тому землянку тепер стало добре видно. Це була зовсім маленька кімнатка. Крім землі та кількох металевих штрихів із мотузками, тут нічого не було. Мабуть, вона тримала тут не тільки когось одного. Еліар відчув мороз по шкірі.

– Як спалося, любчику? – захихотіла стара. Вона стояла перед хлопцем досить далеко, щоб він не дотягнувся до неї, але досить близько, щоб роздивлятися його брудне обличчя, що пашіло страхом.
– Не дуже, якщо чесно, – хмикнув хлопець. – Що ви від мене хочете? Грошей?

Раптом стара захихотіла, та так гучно, що Еліар мимоволі відсунувся від неї.
– Гроші? Навіщо вони мені, дорогенький? – Гретта всілася просто на землю. Її зелена сукня простяглася по землі, і здавалося, старенька зовсім не переймалася своїм зовнішнім виглядом.
– Тоді що вам потрібно? – повторив запитання Еліар.

Якийсь час вона вивчала його поглядом. Тільки зараз він помітив у її руках кинджал. Лезо виблискувало на світлі, зігнуте, із зубчастими вставками. Хлопець зглитнув від погляду на зброю. Вона що, просто хоче його прикінчити, навіть не спробує домовитися?

– Те, що мені потрібно, ти мені дати не зможеш, принце, – виплюнула жінка, так само уважно роздивляючись Еліара.
– То ви просто хочете мене вбити? – прямо запитав хлопець. – Чому? Що я вам зробив?