Розділ 14 (частина 2)

Та туман так само закривав собою ліс. Хоча, мабуть, наближався обід, так як шлунок у принца бурчав та болів. Але Еліар переймався цим найменше — поїсти він встигне, якщо, звісно, знайде Кайніс, бо інакше він тут загине ще до настання темряви від холоду, голоду або дикої тварини.
Хлопець уже почав втрачати надію, коли побачив, що стежка, якою він йшов, розширюється — мабуть, він дійшов до галявини.
— Кайніс! — гукнув він ще раз.
Та відповіді не було. Еліар пішов далі галявиною, вона була не надто велика, здавалось, просто острів серед моря лісу . Та раптом він побачив силует чогось великого, що ховалось у тумані.
Хлопець придивився та звів брови догори. Це було схоже на будівлю. Чудово, він знайшов якийсь покинутий дім, можливо, Кайніс там? А якщо ні, він зміг би перечекати її тут.
Еліар попрямував ближче, поки туман розсіювався, а будинок набував обрисів. Це була малесенька хатиночка прямо посеред лісу. Хлопець насупив брови та обдивився її. Коли він підійшов ближче, впевнився, що виглядає будинок так, наче у ньому хтось мешкає. Тепле жовте світло лилось із маленького вікна, а навколо нього росли гарні кольорові квіти.
Хлопець зістрибнув із коня. Він перечепився через гілки та ледь не впав, в останній момент зміг стриматися. Еліар прив’язав тварину до найближчого дерева і аж тоді невпевненим кроком пішов до хатинки.
Мабуть, тут живе лісоруб або хтось на кшталт того. Це точно не помешкання розбійників, адже будинок був всього один і геть маленький, навіть Отіс зі своїми друзями там не поміститься.
Еліар підняв підборіддя, аби набути хороброго та впевненого вигляду, та підійшов до дерев’яних дверей.
У нього не було вибору. Кайніс він у цьому тумані точно не знайде, а той, хто тут мешкає, можливо, бачив її або підкаже дорогу до палацу, щоб Еліар вирушив їй назустріч.
Хлопець постукав у двері та випрямився.
По той бік дверей він почув квапливі кроки. Хтось, мабуть, не очікував гостей, тому поспішав поглянути, хто це заблукав у лісі.
— Хто там? — почув він жіночий голос.
— Ем, перепрошую, я загубився, хотів попросити вас про допомогу, — відповів Еліар, приклавши рота до одвірку, аби та жінка його гарно почула.
Наступної миті дзенькнув ключ, і двері відчинилися.
На Еліара дивилась не зграя розбійників чи якась дівчина з кинджалами, зовсім ні. Круглими від подиву очима його розглядала літня жінка.
Сиве волосся розпатлане, а худа статура згорблена.
— Я не чекала гостей, — скрипучим голосом мовила жінка, — що це ви робите так далеко від міста?
— Я їду до палацу, — відповів Еліар, — але через туман загубив свою знайому. Підкажіть, до вас не заходила дівчина?
— Дівчина? — насупила брови стара. — Ні, не було нікого.
Вона якийсь час із цікавістю розглядала принца, наче намагалась щось згадати. А тоді зойкнула та відійшла, даючи йому дорогу всередину.
— Ой, заходь, любчику, всередину, — вона усміхнулась йому, — а то я так злякалась, що зовсім забула про манери.
— Якщо ви не проти, — усміхнувся Еліар, — я був би радий трошки зігрітися.
— Звісно, звісно, — старенька жестом наказала йому заходити у будинок, — можеш сісти біля пічки, там швидко зігрієшся.
Принц зробив крок у будинок та ледь не знепритомнів від щастя. Тут було так затишно та тепло, що здавалось, він зараз просто розтане на порозі як шматок снігу.
Будинок був геть маленький. Тільки дві кімнати без дверей. Малесенька кухня зі столом та двома стільчиками, поряд пашіла теплом піч та різноманітні шухлядки. А інша кімната, яку Еліар бачив лиш краєм ока, нагадувала спальню.
Тут пахло травами та солодкавим медом. Мабуть, бабуся заварювала чай, бо шлунок Еліара забулькав ще інтенсивніше.
Він рушив до пічки та всівся на стільчику, що запропонувала йому бабуся.
— То куди ж ти дорогу тримаєш? — запитала старенька.
— До палацу, — відповів Еліар, тулячись до пічки.
— Ого, це шлях неблизький, — звела брови жіночка, — а звати тебе як?
— Еліар, а вас?
— Знайоме ім’я, — старенька знову почала поглядом вивчати принца, наче намагаючись розгадати загадку, — мене звати Гретта.
— Приємно познайомитися, — усміхнувся Еліар, — ви мене прямо врятували, бо я думав, що замерзну на смерть у тому лісі.
— Не переймайся, — махнула рукою старенька, — то ти казав, втратив подружку?
— Так, — зітхнув Еліар, — уявляєте, вона пішла попереду, і через туман я загубився. Кликав її, мабуть, із годину, але так і не знайшов.
— Лихо яке, — старенька схопилась за груди, — сподіваюсь, із нею все добре.
— Я також на це сподіваюсь, — зітхнув хлопець.
— Будеш чай?
— Залюбки.
Еліар зараз все на світі віддав би за горнятко запашного та солодкого чаю.
Гретта заходилась поратися на кухні. Витягла два глиняних горнятка, із шухляд дістала різноманітні трави і заходилась заварювати чай.
— А що ж у тебе за справи у палаці? — запитала жіночка, не повертаючись до Еліара.
— Додому їду, — відповів хлопець, — там довга історія. Але зараз маю зустрітись із батьком.
Раптом старенька різко повернулась до нього. Очі сяяли, а на обличчі розквітла посмішка.
— То ти принц! А я все думаю, на кого ти мені схожий.
— Так, — Еліар ніяково усміхнувся.
Він все життя хизувався власним титулом, але чомусь зараз йому так хотілося бути звичайним мандрівником, що завітав до привітної бабусі, яка пригостить його чаєм.
— Оце так несподіванка, — вигукнула старенька, — кого-кого, а принца я в гості точно не чекала, — засміялась вона.
— Та годі вам, — махнув рукою хлопець, — вважайте, я звичайний хлопець, якому ви врятували життя.
Старенька засміялась скрипучим сміхом та знову взялась робити чай.
За хвилину вона простягнула горнятко Еліару, і собі взяла одне.
— Я додала туди трошки меду, сподіваюсь, буде смакувати.
— Дякую, — Еліар зробив ковток гарячого напою.
Чай обпік язик, але смак був просто неперевершений. Хлопець був готовий випити галон такого чаю просто за раз. Солодка рідина розливала тепло по тілу, а пара нагріла ніс.
— Дуже смачно, — видихнув Еліар, — а що ж ви, сама тут мешкаєте?
— Ох, синку, — зітхнула стара, — уже як декілька років сама.
— А як же так сталося? — здивувався принц. — Серед густого лісу, це ж небезпечно.
— Раніше я тут мешкала зі своїм чоловіком. Він був лісорубом, і тут була наша домівка. Він займався деревом, а я плела килими та різні пов’язки і продавала їх потім у місті неподалік. Але мій чоловік… Загинув.
Еліар аж випрямився від таких новин. Йому стало так шкода цю нещасну жінку. Це ж яке горе вона пережила, ще й сама залишилась жити серед дикого лісу.
— Мені шкода, це жахливо.
— Ой, — махнула вона рукою, — це було так давно, що я вже звикла.
Еліар допив чай та зітхнув. Через тепло, що пашіло від печі, йому стало аж жарко. По спині покотився піт, а в очах плавилося.
— Дякую вам за гостинність, — мовив Еліар та хотів було підвестися.
Але раптом в очах попливло, він знесилено рухнув назад на стілець.
— Щось мені недобре, — вимовив хлопець.
Здавалося, все тіло німіє, картинка в очах пливла у тумані. Він звів очі на стареньку, від чого його брови поповзли вгору.
Зараз вона зовсім не виглядала як мила жінка. Сиве волосся стирчало в різні боки, очі широко розплющені, налиті кров’ю, а зубаста усмішка поширшала, коли вона наблизилась до нього.
— Нікуди ти не підеш, принце Еліаре, — прошипіла стара, — спи…
Він хотів було щось сказати, хотів підвестися та дременути з цього місця якомога швидше. Але в очах затанцювали вогні, а потім настала пітьма.