Розділ 14 (частина 1)

Зранку було так холодно, що Еліар прокинувся від власного дрижання.
Із рота йшла пара, а тіло тремтіло. Він насилу розплющив очі та виринув із ковдри, яка, здавалось, зовсім не допомагала у цій ситуації. Перше, що побачив принц, — це густий туман, що накрив ліс. Молочно-біла хмара закривала видимість, хлопець бачив тільки найближчі дерева, і то лише їхні силуети.
Єдиною рухомою фігурою була Кайніс. Дівчина, повністю одягнена, збирала речі та чіпляла пакунки на коней. Сріблясте волосся, здавалось, зливалося з молочною хмариною, розчиняючи дівчину в тумані.
Еліар підвівся та потягнувся. Спати на сирій землі було просто жахливо. Все тіло боліло, м’язи нили від холоду, а горло неприємно свербіло. Одяг, який Еліар вчора повісив на гілки, так і залишився вогким, ну, хоч більша частина води стекла.
Хлопець протер заспані очі та роззирнувся.
Вчора він чатував до середини ночі, просто сидів біля уже згаслого полум’я та дуже довго думав. Думав багато про що, в основному думки кружляли навколо його майбутнього життя. Він не уявляв, як повернеться у палац. Не уявляв весілля. Йому не хотілося повертатися у клітку. Після всього того, що пережив принц, він хотів бачити більше, познайомитися із цікавими людьми, які б цінували його не за статус чи батька, а просто за те, яким він є насправді.
Та думки його обірвалися, коли сили покидали хлопця і він зрозумів, що вже куняє. Тоді він розбудив Кайніс, дівчина поступилася йому імпровізованим ліжком, і він нарешті поринув у сон.
Кайніс не спала половину ночі, але виглядала так, наче зовсім не потребувала відпочинку. Її сині очі яскраво сяяли впевненістю та готовністю до подорожі. Тоді як в Еліара очі хотіли лиш одного — спати ще декілька годин.
— Їж, — мовила дівчина та простягнула йому шматок вчорашнього зайця, — нам уже час вирушати.
Еліар кивнув їй та почав їсти. М’ясо за ніч охололо, смак був зовсім не такий, як увечері. Зуби аж зводило від того, який сніданок був твердий та холодний. Та Еліар навіть не думав скиглити. Ох ні, після вчорашньої історії з річкою та вовком хлопець був впевнений, що покаже цій дівчині, що він сміливий та витривалий.
Це вже була справа принципу. І навіть якщо вона не заговорить до нього аж до кінця подорожі, він більше не буде скиглити та проситися додому — хай хоч наостанок запам’ятає його відважним та міцним. Хоч це було і не так. Він дійсно відчував себе жахливо та хотів додому, у своє тепле ліжечко.
Коли хлопець закінчив зі сніданком, Кайніс уже зібрала речі. Дівчина залізла на коня та, не чекаючи Еліара, вирушила в дорогу звивистою стежкою.
Хлопець ледь заліз у сідло. Він так і не звик самостійно сідати на коня. Ноги плутались у стременах, а руки зісковзували з поводів. Та зрештою він таки вправився, штовхну тварину, щоб той слідував за Кайніс.
Густий туман накрив ліс такою щільною пеленою, що дівчини він не бачив. Лиш чув віддалений шурхіт копит та подих її коня.
У цій частині лісу місцевість здавалась такою дикою, що, мабуть, люди тут не ходили ніколи. Густі чагарники плелися вигадливими спіралями, захоплюючи чималу частину землі, галявин видно не було, видимої стежинки також. Вони петляли крізь дерева та високу траву, Еліар поняття не мав, як Кайніс все ще не загубилась тут.
Хлопець подумав, що якби він дійсно тоді втік би із табору тієї ж ночі, то точно загинув би. Сам-один у цьому місці, поруч із вовками та отруйними ягодами — йому б точно настала смерть.
Дерева навколо тонули у тумані. Здалеку вони нагадували силуети страхітливих опудал, що звивалися та слідкували за принцом. Довгі, худі пальці тягнулися до нього, а шурхіт листя здавався голосом, що кликав хлопця підійти ближче.
Еліар зглитнув та повернув погляд прямо, намагаючись зосередитися на звуці копит та подиху коня, що йшов десь попереду.
В обличчя неприємно моросив дощ, одяг прилипав до тіла, від чого холод здавався ще відчутнішим. Волосся Еліара також було вологе, кучері вилися на кінчиках та лізли на обличчя. Від чого Еліар сердився та постійно намагався заправити волосся за вухо, однак воно все одно вистрибувало та лоскотало скроню.
Коню, вочевидь, також ця подорож не подобалась — йшов він надто повільно, ледь перебираючи ногами, та постійно пирхав, наче скаржився на неприємну погоду.
Раптом десь у лісі тріснула гілка. Еліар підскочив від того звуку разом із конем, що знервовано переступив із ноги на ногу.
— Тихо, — дрижачим голосом мовив Еліар та погладив коня, — то просто гілка.
Хлопець і сам вдивлявся у ліс, намагаючись помітити якийсь рух. Та туман ховав від нього всіх можливих гостей. Гілки самі собою не тріскаються, мабуть, то якийсь звір ходить поряд. Еліар згадав вовка, і тілом розлився страх. А якщо то знову вовк? Він же навіть не зможе втекти від нього: кінь ледь проходить по цій імпровізованій стежці, а Кайніс, мабуть, була вже далеко — не факт, що вона почує його крики про допомогу.
Хлопець ще якийсь час вдивлявся у ліс, та врешті-решт рушив далі. Він йшов на далекий звук копит по листі. Але той звук здавався дивним. Еліар не міг зрозуміти: було таке відчуття, наче Кайніс їде паралельно йому. Через туман звук відчувався зовсім не так, як при гарній погоді. Він лунав з усіх сторін одразу, наче його оточувала ватага коней.
Еліар нервово зглипнув та зупинив коня, аби краще прислухатися. Та як тільки він зупинився, звук повністю зник. Мороз пішов шкірою. Тобто весь цей час він їхав на шум власного коня? Тоді де Кайніс? Вона ж повинна бути десь поруч.
— Кайніс? — тихо гукнув Еліар.
Він не хотів надто шуміти. Здавалось, що у лісі міг бути ще хтось, і він би не хотів привертати до себе увагу. Та відповіді від дівчини не було.
— Кайніс! — уже голосніше покликав хлопець.
У відповідь — тиша. Еліар вилаявся: і що тепер робити?
Стояти та чекати її тут? Звучить не надто добре. Через туман вона може надто довго не помічати, що він залишився позаду, але так буде більше можливості, що вона таки знайде його, якщо просто повернеться назад. А з іншого боку, хто знає, скільки часу він ось так слідував за власними звуками — можливо, він пішов взагалі в іншу сторону і вона його точно ніяк не знайде.
Єдиний варіант був рушити далі та гукати дівчину. Вона точно йшла прямо. Якщо він пришвидшиться та буде її гукати, вона рано чи пізно почує його та вирушить йому назустріч. Тим паче тільки минулої ночі він вирішив, що не дозволить їй постійно рятувати йому життя. Він покаже цій розбійниці, що в змозі подбати про себе. Навіть якщо це було неправдою.
Тож Еліар рушив далі. Кінь продовжував нервово фиркати та стукати копитом, наче сперечався з Еліаром стосовно обраного шляху. Але принц йшов найбільш видимою стежкою, бо інакше кінь просто не пройде крізь ті хащі.
Хлопець поняття не мав, скільки минуло часу, поки він їхав прямо та час від часу гукав Кайніс. Здавалось, година точно минула, принц уже став хвилюватися.
А якщо вона потрапила у біду? Можливо, вона зараз потребує допомоги? А він тут ходить кругами наче телепень. Але що ж він може зробити у цій ситуації? Лише сподіватися, що туман от-от розвіється і він побачить ліс як зазвичай. Тоді буде простіше її відшукати або хоча б повернутися на ту галявину, де вони залишалися на ніч.