Розділ 13 (частина 2)

Табір вони розбили неподалік від річки. Сонце вже опустилось за горизонт, а ліс провалився у темряву. Еліар сидів на поваленому дереві та тремтів від холоду. Зуби цокотіли, а все тіло покрилося мурашками.
Кайніс тим часом прив’язала коней до дерева поруч та розпакувала один пакунок. Еліар спостерігав за нею. Вона, наче тінь, рухалася; здається, ця дівчина бачить у темряві, інакше як вона так швидко знаходила потрібні речі та впевнено ступала по лісовій галявині?
— Тримай, — вона простягнула Еліару ковдру.
Хлопець, навіть не думаючи, укутався в неї з головою. Тіло відчуло блаженне тепло.
— Дякую, — все ще дрижачим голосом мовив Еліар, — і за ковдру, і за те, що мене врятувала.
Кайніс нічого не відповіла. Вона лиш порпалась у пакунках, що тихо шелестіли.
— Я піду зберу хмизу для багаття, сиди тут.
— Давай я також піду, допоможу, — Еліар уже хотів було підводитися, коли важка рука лягла йому на плече, повертаючи на колишнє місце.
— Не варто, я сама впораюсь, — холодно зазначила дівчина.
Принц зітхнув та вкутався у ковдру щільніше. Із кожною хвилиною ліс провалювався у темряву. Як вона збиралась шукати хмиз? Навпомацки? Еліар уявлення не мав, але зрештою продовжив сидіти на дереві та чекати на неї.
Його дратувала ця напруга між ними. Хлопцю кортіло поговорити з Кайніс, хоча б щоб було так, коли вона вчила його стріляти з лука. Звісно, вони тоді не стали друзями нерозлийвода, але хоч якийсь зв’язок між ними був. А зараз…
Еліар відчував себе безпомічним кошеням… принцесою, яку Кайніс повинна постійно рятувати. Йому не подобалась ця роль. Хлопець сам собі насупився: от якби він міг також бути корисним, показати, що він такий самий, як і вона, тоді, можливо, вона б по-іншому ставилась до нього.
Але ж він не був таким, як вона. І ніколи б не зміг стати. Він виріс у палаці, ніколи не знав голоду та не мав потреби вчитися володіти зброєю. А от вона… Еліар уявлення не мав про її минуле, що вона пережила, щоб стати такою, якою є зараз.
Та він точно знав, що нічого хорошого. Від гарного життя люди не стають такими холодними та недовірливими.
Хлопець уявлення не мав, як довести їй, що він щиро хоче спілкуватися з нею, хоче допомагати та бути командою, хоча б на ці декілька днів подорожі.
Адже далі… Мабуть, коли вони прийдуть на зустріч із королем, Еліар повернеться додому, а вона піде назад до табору. І після цього вони більше ніколи не побачаться. Серце хлопця стиснулось від суму. Він сам не розумів своїх відчуттів, але точно знав, що він би залюбки зараз скасував ту зустріч і повернувся до табору.
Він би зміг жити із тими людьми, продовжив працювати. Можливо, це і є його місце у цьому житті? Хто знає.
Поки принц поринув у роздуми, він і не помітив два вогники, що спостерігали за ним із чагарників. Раптом вони зблиснули у світлі місяця, привертаючи увагу хлопця.
Якусь мить Еліар просто дивився прямо на них, не розуміючи, що воно таке блищить у тінях лісу. По спині хлопця поповзли мурашки. Два ока спостерігали за ним невідомо скільки часу.
Еліар не смів навіть рух зробити. Хто це? Звір чи людина? Принц уявлення не мав, але нічого хорошого ті очі для нього не бажали.
Хлопець подумав був, що то Кайніс дивиться на нього. Але ж ні, її очі він би впізнав: вони сині, наче нічне небо, а ці були жовті, і відбивалися при світлі місяця, майже не кліпали.
Еліар метнув погляд на коней, що паслись за пару метрів від нього. Прямо біля них лежали пакунки, а там і зброя, можливо. Серце гепало у грудях, а руки дрижали від страху. Це точно був звір.
Хлопець почув глухе, аж вібруюче гарчання. Очі знову зблиснули, той звір наближався до хлопця. Боги, врятуйте…
Дихання збилось, хлопець спробував повільно відсунутися від жовтих очей, що невідривно спостерігали за принцом. Йому хотілось волати від страху. Де ж ходить Кайніс?
Хоч Еліару і не подобалось, що вона постійно його рятувала, зараз він би зовсім не відмовився від її допомоги.
Тим часом гарчання посилилось. У місячному світлі Еліар роздивився, як прямо на нього із тіней вийшов вовк. Справжній, великий, сірий вовк.
Тварина глухо гарчала, вискаливши гострі зуби, і прямувала прямо до принца. Хлопець затамував дихання і просто сидів не рухаючись.
Ну все, йому кінець. Все життя пронеслося перед очима. Вона не встигне його врятувати. Адже навіть кроків дівчини він не чув, мабуть, вона далеко пішла по хмиз і залишила його одного, а коли повернеться, тут залишаться хіба кістки від принца.
Тим часом тварина наближалась все більше. Гарчання стало гучнішим. Еліар побачив, як вовк пригнувся до землі, готуючись до стрибка. Від відчаю йому хотілось плакати та кликати Кайніс, але горло стиснув страх, він навіть заскавчати не міг.
Коні ззаду почали іржати та переминатись, мабуть, також побачили хижака і нервували. Та їм нема чого боятися, Еліаром вовк точно наїсться на декілька днів вперед.
Тварина стрибнула. Еліар заплющив очі. Та замість страшної смерті почув лиш, як стріла розрізала повітря. Хлопець перелякано відкрив очі і побачив, як вовк лежить прямо на галявині. Мертвий.
Еліар ледь не задихнувся від полегшення. Серце вистрибувало, а руки так дрижали, що він не з першої спроби зміг зціпити їх разом.
Із чагарників вийшла Кайніс. У світлі місяця Еліар бачив, що дівчина була абсолютно спокійна. Вона холодно вийняла стрілу із ока вовка та поклала її назад у сагайдак, що висів у неї за спиною.
— Дякую, — промимрив Еліар, — ти мені життя врятувала.
— Уже вкотре, — пирхнула дівчина та ногою відтягнула вовка подалі.
Більше вона не сказала ні слова.
Мовчки розпалила багаття, мовчки приготувала зайця, якого, мабуть, вполювала, поки ходила по хмиз.
За вечерею вони не зронили ні слова. І тільки коли поїли, вона запитала:
— Хто перший стоїть на чатах?
— Я можу, — знизав плечима Еліар, — а ти поки відпочинь.
Дівчина кивнула та вляглась на свої ковдри, що взяла із собою з домівки. Якийсь час хлопець наважувався на розмову. Йому так багато хотілось їй сказати.
— Слухай, я хотів поговорити…
Та коли Еліар поглянув на Кайніс, та вже заплющила очі та заховала низ обличчя у ковдру.
Хлопець зітхнув. Мабуть, вона вже заснула.
Еліар витягнув маленький мішечок, що прикріпив до пояса, та дістав той мішечок із ягідками, які передав йому з собою Грок.
До глибокої ночі принц сидів біля вогнища, що вже ледь тліло, та роздивлявся мутні, наче припалі пилом ягоди.