Розділ 13 (частина 1)

Їх чекала довга та небезпечна дорога.
Еліар сидів у сідлі та все спостерігав за попелястим волоссям, яке погойдувалось у такт крокам коня. Дівчина жодного разу не повернулась до нього, навіть слова не сказала. Через що принц відчував себе більш самотнім, ніж зазвичай.
Він прокручував свої слова у голові знову і знову. Те, що він там сказав, при всіх. Який же він бовдур! Ця дівчина була ватажком цілого табору, вона із самого дитинства вчилась виживати, вона вчила його користуватися луком та стрілами, а він повівся як телепень. Сказав при всіх, що не дасть її образити. Звісно, вона розізлилась на нього. Для неї це, мабуть, принизливо, що якийсь там принц буде її рятувати.
Більше того, з часом Еліар був уже не впевнений у власних словах. Тоді він сказав це випадково, вся та промова просто вирвалась назовні, наче йому хотілось заспокоїти соратників Кайніс і показати їй самій, що він на її боці, а вийшло все навпаки. Він принизив її і дав марну надію тим людям.
Адже якщо батько вирішить її вбити чи захопити — Еліара ніхто слухати не стане. Із одруженням була та ж сама ситуація: що б він там не казав, батько навіть слухати його не захоче.
Настрій хлопця псувався все більше і більше. Сонце тим часом ховалось за обрій, промені були довгі, але більше не давали тепла, і по спині Еліара пройшов холод. Ось-ось посутеніє. Цікаво, вони будуть спати просто неба? Чи Кайніс взяла з собою намет?
Судячи із маленького пакунка, ніяких наметів у цій подорожі не буде. Еліар зітхнув: хоч він і звик спати на твердій поверхні, але сира земля в лісі серед ночі взагалі не здавалась гарною ідеєю.
Ліс попереду звивався, дерева голосно шуміли, десь неподалік тріскалися гілки — мабуть, тварини виходили у пошуках їжі. У повітрі стояв запах зіпрілого листя, кінського поту та хвої. Коні йшли прямо, під копитами шуміло листя, а їхній подих та іржання порушували тишу.
Еліару хотілось перепросити у Кайніс, сказати, що він йолоп і сказав все те не подумавши. Але ж він чудово розумів, що дівчина не захоче його навіть слухати. Вони і так не були друзями, зараз вона просто виконує завдання. Не більше. Цікаво, весь цей час вони так і будуть йти в тиші? Чи за ці декілька днів таки зможуть знайти спільну мову?
— Ти на мене ображаєшся? — зрештою запитав Еліар.
Та дівчина навіть не озирнулась на нього. Тільки напружила плечі.
Хлопець зітхнув.
— Вибач, я сам не розумію, навіщо все це сказав, — продовжив Еліар, — я не хотів тебе образити чи принизити. Навпаки, хотів підтримати твою ідею та заспокоїти людей.
Сріблясте волосся так само погойдувалось від ходу коня. Але вона навіть звуку не видала. Здавалось, хлопець говорив сам із собою.
— Сподіваюсь, ти мене вибачиш.
Знову ніякої відповіді. Еліар опустив погляд на коня. І довго вона буде на нього ображатися? Подумаєш, сказав зайвого, ну з ким не буває? Невже це привід ігнорувати його?
Зрештою він полишив спроби розговорити дівчину та просто йшов слідом за нею.
З часом рівна лісова дорога перетворилась на плавний спуск. Еліар насупився, але рушав одразу за Кайніс.
Хлопець уявлення не мав, де вони зараз знаходяться, але варіанту, крім просто довіритися їй, у нього не було. Кінь Кайніс пришвидшився, долаючи спуск. Копита підсковзувалися на листі, а сухі гілки тріщали під ними. Кінь Еліара також попрямував вниз.
Принц уявлення не мав, як управляти твариною на спусках, гірках та інших нерівних поверхнях. Тому він просто трошки сіпав поводи на себе, аби натякнути коню, щоб той час від часу гальмував. У нього навіть непогано виходило.
Вони спускались звивистою стежинкою. Навколо буяли пухнасті кущі та дикий, непроглядний ліс. Кайніс виглядала впевнено в сідлі. Волосся підстрибувало, а спина дівчини залишалась рівною. Поки Еліар горбився та уже почав відчувати забутий біль від сідла.
З часом гірка почала вирівнюватися. Але у цей же момент принц почув дивний звук. І він йому аж ніяк не подобався. Хлопець витягнув шию, аби зазирнути вперед, і ноги його підігнулися від страху.
Попереду була річка. Вода наче кипіла, сильною течією неслась по кам'янистих виступах. Вона була не надто широка, можливо, на коні її можна подолати менше ніж за хвилину, але Еліар уявлення не мав, як попросити коня зайти у це пекло. Хлопець зглипнув і перевів погляд на Кайніс.
Він просто буде повторювати за нею, нічого складного. Та проблема була у тому, що він геть нічого, крім її спини та волосся, не бачив.
Кінь дівчини потихеньку зайшов у воду. Він спокійно собі йшов через річку, навіть не хвилювався. Вода поглинула ноги коня і ледь-ледь намочила чоботи Кайніс. Та дівчина навіть не звернула на це уваги. Просто продовжувала сидіти на коні, наче їхала степом.
Еліар зглипнув та вдарив по поводах, змушуючи тварину ступити крок у бурхливу річку. Кінь позадкував — мабуть, він також був не в захваті від цієї ідеї.
— Ну ж бо, — попросив принц, але він і сам ледь чув свої слова за гучним шумом річки, — тут неглибоко.
Але кінь вперто тупцювався на березі, переймаючи тривогу Еліара.
Та хлопець не здавався. Він продовжував смикати поводи, аби змусити коня зайти у воду. Кайніс тим часом була посеред річки, і хоча течія була бурхлива та виглядала небезпечно, кінь спокійно собі йшов. Мабуть, йому навіть подобалась прохолодна вода.
Зрештою кінь Еліара зробив крок вперед. Хлопець переможно зітхнув. Тварина нервувала та крутила головою. Та все-таки повільно заходила у воду. Мабуть, цей кінь ніколи не переходив річки, тому і боявся. Еліар заспокійливо погладив тварину.
— Не бійся, — голос хлопця зрадницьки дрижав, — он дивись, той кінь уже майже дійшов до іншого берега, у тебе також вийде.
Та кінь продовжував іржати та нервувати. Коли тварина вже доходила до середини річки, раптом голосно заіржала. Еліар ухопився за поводи, але не зміг втриматися.
Кінь став на диби, нервово стукаючи копитами об воду. Еліар впав у воду. У якийсь момент він забув, як дихати. Вода потрапила у ніс, у рот, в очі і вуха. Хлопець продовжував вперто тримати однією рукою поводи, а іншою намагався гребти нагору, поки бурхлива течія перевертала його та несла кудись далі.
Він не чув нічого, крім шуму води, навіть іржання коня на глибині було ледь чутним. Хлопець заплющив очі та з усіх сил намагався підвестися.
Тут було зовсім неглибоко, він навіть міг доторкнутися ногами дна, але через бурхливу течію ніяк не міг визирнути з-під води та вхопити повітря.
Він відчував, як сили покидають тіло. Вода потрапила у ніс, із рота виходили бульбашки, а руки боляче різалися об гостре каміння на дні. Хлопець стиснув поводи так сильно, наче це його порятунок, він ухопився обома руками за них та підтягнувся. Вода продовжувала нести його течією, та нарешті він сперся ногами на дно, а руками ще раз підтягнувся до поверхні.
Еліар вдихнув повітря на всі легені. Кінь стояв на тому самому місці та роззирався навколо, поки Еліар висів на ньому, наче паразит. Хлопець не бачив Кайніс поруч, він взагалі нічого не бачив. В очах пливло, а шум річки був такий сильний, що, здавалось, він навіть власного серцебиття не відчував.
Одяг прилип до тіла, а важкі чоботи тягнули на дно. Сил у руках майже не залишилось.
Коли раптом прямо йому на голову впала мотузка. Хлопець однією рукою схопив її та подивився вперед.
Кайніс так само сиділа на коні, а інший край мотузки прив’язала до сідла.
— Тримайся! — мовила вона та вдарила по поводах.
Кінь швидким кроком попрямував до берега.
Еліар відчував себе справжнім ланцюгом. Однією рукою він тримався за мотузку, що йому кинула дівчина, а іншою тягнув коня, що так само голосно іржав та нервував.
За якусь мить він впав просто на земляний берег. Хлопець відчував, як його легені повні води, а одяг обтиснув тіло, наче додаючи йому декілька зайвих кілограмів.
Білий кінь також вийшов із річки та обтрусився.
Кайніс зістрибнула зі свого коня і підійшла до Еліара.
— Живий?
— Схоже на те, — ледь промовив хлопець, а наступної миті вирвав водою прямо там, де лежав.