Розділ 12 (частина 2)

Дівчина прийшла через годину. Ззаду у неї висів лук, а в руках вона тримала троє фазанів, підв’язаних мотузкою. Еліар побачив її, коли сидів із Гроком біля криниці та пив крижану воду. Вона на нього кинула один-єдиний погляд та пішла доріжкою до будинку.
— Щось вона не в гуморі сьогодні, — прошепотів Грок на вухо Еліару.
— Піду поговорю з нею, — принц уже хотів було підводитися та йти, коли Грок стримав того за лікоть.
— Не раджу підходити до неї, коли вона не в настрої. Краще почекай трохи, вона сама підійде, якщо захоче поговорити.
Еліар хотів посперечатися із хлопцем. Але порада була слушна: принцу зовсім не хотілось відчути на собі гнів Кайніс, особливо якщо у неї на поясі будуть висіти ті блискучі кинджали.
Тому хлопець сів назад до Грока та спостерігав, як дівчина зникла за дверима будинку.
Минуло всього декілька хвилин, коли вона вийшла із будинку та попрямувала до центру табору. За нею йшов розлючений Отіс та щось розповідав їй. У чоловіка аж вена здулась на лобі від гарячкових слів, та Еліар не чув, що саме він їй казав. Він бачив лише насуплені брови дівчини та впевнену ходу.
Вона зупинилась по центру табору та голосно сказала:
— Зберіться всі!
Люди, що були зайняті своїми справами, кинули лопати, молотки та інші інструменти та почали сходитися у коло. Еліар із Гроком також підійшли ближче. Вони стали навпроти Кайніс, поки вона так само ігнорувала сердите шипіння Отіса.
Коли майже всі були на місці, вона прочистила горло.
— Я вирішила, — дівчина обвела поглядом натовп та зупинила погляд на Еліарі, — я вирушу разом із ним на зустріч, що запропонував король.
— Кайніс, це абсурд! — тепер уже голосніше заперечив Отіс. — Це може бути пастка, йти одній — це дурість!
— Я не бажаю чути заперечень, — прошипіла дівчина. — Отже, сьогодні ми вирушимо в дорогу, мене не буде близько тижня. Тим часом вам потрібно збільшити оборону табору та пильнувати. Поки я буду відсутня, головним буде Отіс. Прошу слухатися його та виконувати всі накази.
— Але чому ти поїдеш одна? — запитав якийсь чоловік.
— А якщо все це план? — крикнув інший.
— Ми тебе саму не відпустимо, — виголосила якась жінка.
Еліар насупив брови та дивився на всіх цих людей. Вони щиро переймалися за дівчину. Звісно, вона була їхньою родиною, важливою частиною цього суспільства. А от про Еліара ніхто так не переймався, навіть рідний батько. Хлопець закусив губу та сховав егоїстичні думки подалі, зараз не час жаліти себе.
— Якщо це пастка, — голосно сказав Еліар, — я не дозволю скоїти щось погане щодо Кайніс.
Всі погляди звернулись до нього. Люди дивились по-різному: хтось із підозрою, хтось із злістю, але були й ті, чиї очі сяяли вдячністю та повагою.
— Я принц, тому моє слово — закон, — продовжив промову Еліар. — Якщо раптом щось вийде з-під контролю, я обіцяю: вона повернеться додому у будь-якому випадку. Ціла та неушкоджена.
Всі мовчали. Еліар подивився на Кайніс, її очі палали злістю та презирством. Але чому вона сердилась на нього? Він же хотів, навпаки, підтримати її план, заспокоїти людей. Тим паче він дійсно міг сказати своє слово про неї. Її б не стали чіпати, якщо принц заборонить це робити.
— Мені не потрібна твоя допомога, принцесо, — повільно проговорила дівчина, — я сама в змозі постояти за себе. Але моє рішення не підлягає обговоренню чи запереченню. Ми відправляємося зараз. Прошу тих, хто має вільний час, допомогти мені спорядити коней. Можете бути вільними.
Люди потроху розходилися. Отіс так само гнівно дивився на Кайніс. Наче хотів ще так багато всього сказати, але порушити наказ також не наважувався. Дівчина рушила до свого будинку, навіть не глянувши на Еліара.
Хлопець насупився. Чому вона знову стала така холодна до нього? Можливо, він зробив щось не так? Принизив її тим, що запропонував допомогу? Але ж це смішно! Він дійсно міг допомогти і як мінімум відправити її додому цілою.
Чому вона так сердиться на нього? Він же тут навіть не винен, все це батько, який не просто відмовився платити за сина, а зрадив його. Тут Еліар повинен ображатися, а не Кайніс.
Та вибору не було. Принц пішов збирати речі у дорогу. Отіс дав йому його старий пакунок та пішов, навіть не став перевіряти, що він буде брати зі собою. Хлопець якийсь час сидів на підлозі та дивився на безліч речей, що захаращували кімнату. Він поняття не мав, що йому брати в дорогу. Погляд упав на його срібний сервіз та купу камзолів, що лежали один на одному.
Еліар підійшов до них та провів пальцями по вишуканій тканині. Коли він вперше вирушав у дорогу, йому ці речі здавались необхідними, він не уявляв, як буде їсти зі звичайного посуду та ходити у брудних речах.
А от зараз хлопець розумів, що брати ці речі — абсурд. Вони не допоможуть йому у важкій дорозі. Тому він свідомо відвернувся та пройшов кімнатою у пошуках корисніших речей.
Еліар взяв мотузку, що лежала прямо на тому місці, де його тримали прив’язаним. Вона точно не буде зайвою у подорожі. Також хлопець взяв один казанок, ковдру, якою він вкривався весь цей час, та змінний одяг. Пакунок виявився зовсім маленьким, але більше він не знав, що може йому знадобитися.
Еліар вийшов із будинку та побачив, Кайніс, що стояла біля коней. Дівчина якраз чіпляла свій пакунок, не набагато більший від Еліарового, на коня. Сріблясте волосся зав’язане у тугий хвіст, на поясі висіло із п’ять кинджалів, на спині — лук та стріли, і також великий меч. Здавалось, вона збиралась на війну, а не в подорож по лісу.
Купка людей стояли біля неї, деякі щось їй говорили, хтось обіймав її на прощання, одна жінка навіть заплакала. Еліар підняв підборіддя та пішов прямо.
Його кінь стояв біля виходу, звернув очі на принца та спостерігав за тим, як хазяїн крокує до нього. У Кайніс кінь був чорний із білими плямами. Дівчина саме закінчила із пакунком та чекала принца.
— Уже вирушаємо? — запитав хлопець.
— Так, — кивнула вона, — сідай на коня та поїхали. У нас попереду важка та велика дорога, потрібно встигнути на те місце, яке зазначив твій батько.
Еліар кивнув та на швидку руку почав кріпити пакунок із речами. Але мотузка не тримала речі, вузол не виходив. Хлопець нервував, він уже починав сердитися, коли його легко штовхнув Отіс.
— Ох, пташеня, — чоловік підійшов до коня та взявся самостійно кріпити речі, — дивись, треба робити ось так.
Еліар звів брови нагору, але таки дивився на те, як розбійник прикріпив його пакунок до коня.
Він подякував Отісу та почав вибиратися на тварину. Доки залазив у сідло ледь не впав, але зрештою вмостився та випрямився. Розбійники дивились на нього сумними очима. Кайніс стиснула поводи та поставила ступні на стремена.
— Рушаймо, — мовила дівчина.
Її кінь покрокував до виходу, Еліар і собі поплескав тварину, аби той пішов за Кайніс.
— Гей! — почув він знайомий голос. — Почекай!
Еліар повернувся. Він не зміг стримати усмішку. До нього через весь табір біг Грок. Хлопець аж захекався, коли добіг до Еліара. Він простягнув йому маленький мішечок.
— Що це? — запитав Еліар.
— Це ягоди, — видихнув Грок, — може, ти зголоднієш в дорозі. Це не отруйні, сам можеш перевірити.
Еліар усміхнувся хлопцю. Всередині розлилося тепле відчуття. Хтось таки буде за ним сумувати, комусь не байдуже.
Він вдячно кивнув та рушив за Кайніс, що уже вийшла із табору.
— Так ось хто мої ягоди крав! — почув він низький голос Отіса.