Розділ 12 (частина 1)

Еліар ніяк не міг заснути.
Хлопець уже яку годину крутився на підлозі, намагаючись поринути у сон, але очі все одно розплющувались та дивились у темряву.
Він не міг повірити у те, що почув увечері. Батько відмовився платити за нього, за свого єдиного сина, який потрапив у полон. Невже весь цей час Еліар був настільки самотнім? Від цих думок ком виростав у горлі, а руки аж чухались щось зробити. Він так хотів довести всім, що чогось вартий, хотілось самостійно втекти звідси, аби показати батькові, що він впорається, що він не беззахисне кошеня.
Але з’ясувалося, що все це непотрібно, адже батько уже списав його з рахунків. Якщо він не потрібний власному батьку, то кому тоді він може бути потрібним?
Увечері Кайніс наказала всім іти спати, вона обіцяла обдумати можливі варіанти і зранку оголосити новий план. Та Еліара це не потішило. Дівчина не була його другом, вона просто розмірковувала, як вибити із короля більше грошей. Їй було так само все одно на Еліара, він був для неї тільки мішком із золотом, яке їй відмовились віддавати.
Це усвідомлення било сильніше, ніж думав принц. Мабуть, він нафантазував собі дружбу із нею. Мабуть, він для всіх був просто полоненим, якого змушували робити якусь роботу. У нього тут не було друзів чи близьких людей. А чого він хотів? Він же був просто полоненим.
Але в палаці його також ніхто не чекав. Виходить, у нього взагалі не було свого місця в цьому житті. Хлопець перевернувся на спину та втупився очима у стелю. Навіщо тоді йому повертатися у палац, якщо ніхто його там не чекає?
Можливо, буде краще просто втекти і шукати свою долю деінде? А якщо раптом він знайде своє місце в житті не тут, а десь далеко? Знайде людей, які будуть цінувати його та любити просто так? Не через те, що він принц, не через гроші чи коштовності, а просто тому, що він жива людина.
Еліар ковтнув та видихнув. Зараз немає сенсу про це думати. Потрібно заснути та чекати відповіді від Кайніс. Цікаво, вона зараз спить чи так само, як Еліар, дивиться у стелю та роздумує над тим, що робити далі?
Але одне принц знав точно — він дочекається її відповіді і тільки тоді буде вирішувати, як діяти далі.
Із цими думками він таки заснув неглибоким та тривожним сном.

Зранку Еліар прокинувся розбитим. Реальність боляче впала на його плечі. Хлопець якийсь час просто лежав, закутавшись у ковдру, що пахла димом та копченим м’ясом, та дивився на двері.
Надворі він чув, як розбійники взялись до роботи. Гула сокира, що розрубувала дерево. Хтось говорив прямо біля дверей, а коні голосно іржали, мабуть, чекали свого сніданку.
Та Еліар не хотів вставати. Йому було страшно почути, що скаже Кайніс. Він сам не розумів, чого хотів. Залишитися тут? Але ж він тут ніхто, буде тільки тягарем для інших, всі просто чекали можливості обміняти його на гроші. Поїхати на переговори із батьком? Еліар не хотів навіть бачити його після того листа.
Він відчував себе справжнім шматком м’яса, яким торгуються рідний батько та зграя бандитів. Це відчуття било по самолюбству та гідності хлопця.
Та зрештою він підвівся. Що б там не вирішила Кайніс, він прийме її рішення із гідністю. Еліар відчував те, що він змінився. Йому більше не хотілося рюмсати та проситися додому.
Хлопець одягнув чорний одяг розбійників та вийшов надвір. Сонячне світло ударило в очі, тому він примружився, роззираючись навколо. Надворі було багато людей. Більшість стояли біля вчорашнього багаття та щось обговорювали.
Біля дверей будинку з ним привітався Отіс та ще якийсь чоловік. Еліар перевів погляд на чоловіка.
— Ти не знаєш, де Кайніс?
— Поняття не маю, — потиснув плечима Отіс. Він не жартував та не принижував принца, як бувало зазвичай. — Коли я прокинувся, її в таборі не було.
Еліар напружив плечі. Тобто вона кудись пішла ще вдосвіта. І куди це, цікаво?
— Ти не знаєш, вона ще не вирішила, що робити далі? — запитав Еліар.
— Ні, вчора вона відмовилась говорити зі мною, — похитав головою чоловік та почухав чорну бороду, — сподіваюсь, вона скоро повернеться із путнім планом дій.
Еліар тільки кивнув та рушив табором. Він сам не знав, чого шукає. Просто йшов собі прямо, йому хотілось зайнятися якоюсь роботою, щоб тільки припинити думати про зраду власного батька. Люди навколо зиркали на принца, та як тільки він дивився у відповідь — відводили очі.
Принца дратували їхні погляди. Вони співчували йому, їм було його жаль. Можливо, раніше він би також сидів собі та сумував через цю ситуацію, але зараз відчував не біль, а злість. Хлопець почувався сильнішим та впевненішим, ніж на початку прибуття до розбійників. Йому хотілось зустрітися із батьком та сказати тому в обличчя все, що він думає із цього приводу. Хотілось привселюдно відмовитися бути принцом та податися кудись далеко, шукати своє місце в житті.
Зрештою Еліар дійшов до виходу із табору, де, підібгавши ноги, сидів Грок. Хлопець звів погляд на Еліара та привітався, жестом запрошуючи того сісти поруч.
— Як ти? — запитав хлопець.
— Не знаю, — видихнув Еліар, — хотілось би скоріше дізнатися рішення Кайніс.
— Мені також цікаво, що вона вирішить, — кивнув хлопець, — а ти сам, чого б ти хотів?
Еліар насупився. Якби ж він сам розумів, було б легше. Але думки крутилися навколо, як набридливі мухи. А голова гуділа від припущень.
— Не знаю, — повторив принц, — якщо чесно, я не хочу додому.
— Справді? — здивувався Грок. — А чого тоді ти хочеш? Залишитися тут?
— Можливо, — потиснув плечима принц, — після вчорашнього я не впевнений, що в палаці мене чекають.
— Гей, — Грок легенько вдарив Еліара у плече, — не кажи дурниць, він же твій батько. Він точно переймається за тебе. Можливо, він те написав, аби пересвідчитися, що ти живий та здоровий?
Еліар відвів погляд. Можливо, Грок і правий. Батько дійсно хотів пересвідчитися, що розбійники схопили саме Еліара, та він живий-здоровий? Що ж, це трохи змінювало справу.
— Не роби передчасних висновків, — усміхнуться Грок, — почекай рішення Кайніс і тоді уже сам подумай, чого б хотів ти.
Еліар кивнув та опустив погляд на землю під ногами. Зелена трава погойдувалась від прохолодного вітру, а дрібні мурашки бігали туди-сюди у своїх справах. Принц зітхнув: і як йому зрозуміти, як правильно діяти? Якби ж хтось міг підказати йому, якби ж він міг дізнатися майбутнє, аби зрозуміти, як діяти зараз.
— Чого ви тут розсілися? — гримнув Отіс прямо над головою Еліара.
— А що нам робити? — озвався Грок. — Я сьогодні уже вичистив у коней, ось сиджу, чекаю доручень.
— Наносіть води до кухні, — скомандував Отіс. — А я схожу пошукаю Кайніс, щось вона довго не вертається.
Серце Еліара пропустило удар. А й дійсно, уже скоро мав бути обід, а дівчини немає в таборі ще зі світанку. Вона не розбудила його та не запросила йти на полювання. А раптом із нею щось сталося? Еліар прикусив губу: можливо, її хтось схопив або напали дикі звірі.
— Ходімо, — зітхнув Грок та підвівся.
Еліар пішов слідом за хлопцем, гарячково обдумуючи, чи в порядку Кайніс та куди ж вона могла зникнути так надовго.