Розділ 11 (частина 2)

Грок якийсь час просто сидів поряд, а потім почав порпатися у кущах біля паркану.
— Що ти робиш? — зсунув брови Еліар.
— Хочу підкріпитися, — відповів Грок десь з-під куща. Хлопець визирнув, тримаючи у руці декілька темно-червоних ягід. — Будеш?
— Давай, — усміхнувся Еліар.
Ягоди були доволі кислі, щелепу звело, а шкірка прилипла до зубів. Грок засміявся з виразу обличчя Еліара.
— Невже ніколи не їв лісових ягід?
— Ні, фрукти та ягоди, які я їв у палаці, були набагато солодші, — відповів принц, так само кривлячись від специфічного смаку.
— А як на мене, лісові — найсмачніші. — Грок вкинув усю жменю до рота та почав жувати. Його язик та зуби стали червоні від соку, але той тільки усміхнувся. — Можеш взяти там знизу.
Еліар нахилився, роздивляючись кущі. Прямо попід парканом було багато різних кущів із різним листям. Він уже навчився відрізняти дерева ще коли ходив на полювання із Кайніс — вона пояснила, як по стовбуру та листю зрозуміти, яке дерево перед тобою, — а от із кущами ягід Еліар ще не тренувався.
Принц опустився на землю та підповз до пухнастих чагарників. Гілки дряпали обличчя та руки, наче не хотіли ділитися з принцом. Та хлопець лиш примружив очі та нарвав декілька яскравих червоних ягідок розміром із ніготь на мізинці.
Принц, переможно усміхаючись, визирнув з-під куща та показав ягідки Гроку. Хотів було уже вкинути їх до рота, коли раптом хлопець вдарив принца по руці, ще й так сильно, що ягідки розсипалися по землі.
— Гей, — вигукнув принц, — ти чого?
— Телепень, — видихнув Грок, — це отруйні ягоди, їх не можна їсти.
— Що? — брови Еліара поповзли вгору. — Вони ж такі самі, як ті, що ти щойно їв!
— А от і ні, — хлопець нахилився та за мить зірвав пару ягідок із куща поруч, — подивись на них, вони зовсім різні.
А й справді, ті, що нарвав Еліар, були яскравіші, аж блискучі, а ті, що тримав у руках Грок, мали більш матове покриття, наче припалі пилом.
— Запам’ятай: у лісі не можна їсти нічого яскравого. Якщо ягоди аж сяють, наче самі просять їх з’їсти, — вони отруйні. Від однієї штуки ти можеш впасти у глибокий сон, а якщо з’їси декілька, то і взагалі померти.
— Ого, — видихнув принц. — Дякую, я не знав.
— Нічого, — махнув рукою Грок та простягнув їстівні ягоди принцу, — коли живеш біля лісу, швидко вчишся розрізняти їх.
Еліар лиш кивнув та з’їв ще дві кислі, але смачні ягідки.

Увечері того ж дня Еліар сидів біля вогнища. Жителі табору так само зібралися у коло та чекали, коли вечеря приготується. Всі тихо гомоніли та обговорювали сьогоднішній день. Еліар сидів мовчки, підібгавши під себе ноги, та розглядав людей навколо.
Дехто усміхався йому, одна жінка привітно помахала рукою. Він впізнав її: минулого дня Еліар допоміг їй наносити води. Дивно, але чим більше часу він жив із цими людьми, тим більше почувався тут своїм. Коли він згадував палац та своє минуле життя, не розумів, як таке можливо. За вісімнадцять років він не відчував себе частиною чогось, не відчував себе потрібним. А тут минуло всього декілька днів, і він уже міг вітатися із людьми, коли проходив повз, він навчився стріляти із лука, а м’язи припинили так сильно боліти від роботи.
Його раніше ніжні руки вкрилися мозолями та дрібними порізами, але принца це зовсім не хвилювало. Навпаки, йому подобалось бути частиною життя цих людей.
Раптом поряд сів Грок. Хлопець заліз на повалене дерево з ногами та усміхнувся принцу, розповідаючи про те, як минув його день. Еліар слухав та щиро сміявся, коли той розповідав, як впав у кропиву, коли хотів дістати ягід.
Погляд принца ковзнув по дівчині, що сиділа на своєму звичайному місці та дивилась на нього. Погляд Кайніс змінився. Якщо раніше вона його вивчала, спостерігала, була холодною та різкою, зараз вона дивилась на нього з незрозумілим для принца теплом. Кутики її уст сіпнулися, та вона швидко відвела погляд.
— Ну що, пташеня, — гримнув Отіс, що важко сів біля Грока, — як минув день? Зробив хоч щось корисне?
— А як же, — усміхнувся принц, — я із Гроком полагодив паркан.
— Ну, хоч якась від вас користь, — гиготнув Отіс, — а то не ви мої ягоди поїли?
Грок театрально вигнув брови.
— Ми? Ні, це точно були не ми, — похитав він головою.
Еліар ледь стримався, аби не засміятися.
— Якщо дізнаюсь, що це ви, — вуха повідриваю, — оскалився Отіс. — Кожного дня ягід все менше і менше, а вони ж ще навіть не дозріли.
Грок поглянув на Еліара широко відкритими очима.
— Це дуже погано? — пошепки запитав принц у Грока, аби його не почув Отіс.
— Ну, — зітхнув хлопець, — максимум може живіт боліти, але нічого критичного.
Принц зітхнув та перевів погляд на Кайніс, що напружено вдивлялась у вогнище. Тіні танцювали у неї на обличчі, а сині очі здавались нічним небом у світлі вогню. Попелясте волосся розсипалося плечима дівчини, а руки не припиняли крутити кинжал. Вона щось гарячково обмірковувала. Еліару було цікаво, про що ж вона думає, адже кожного вечора дівчина здавалась дуже далекою від спільноти. Вона ніколи не сміялась, не підтримувала розмов, просто сиділа трохи осторонь та дивилась в одну точку.
Еліар зітхнув. Колись він спитає її про те, що її тривожить. Але не сьогодні — не хотілось лізти їй в душу, та і він розумів, що вона не відкриється йому. Ще зарано.
Так вони і сиділи, чекаючи, поки запах м’яса не стане достатньо сильним. Еліар базікав із Гроком, час від часу переводячи погляд на Кайніс, що так само задумливо розглядала вогнище.
Раптом всі замовкли та звернули погляд на вхід до табору. Еліар і собі розвернувся. Якусь мить було тихо, лиш далекий стукіт почав долинати до нього. Принц напружився: хтось наближався до табору.
Він помітив, як чоловіки скочили зі своїх місць, витягнули мечі та кинджали із піхов. Кайніс також перевела погляд на пухнасті кущі ожини, що слугували входом до табору.
Стукіт посилився. Еліар зрозумів, що то був за звук: хтось їхав на коні прямо до табору. Але по звуку кінь був один, це означає, що ніхто нападати не планував, мабуть.
Раптом із кущів визирнув чоловік. Він був одягнений у все чорне, а в руках тримав тонкий тубус. Чоловіки одразу ж розслабились та поховали зброю, але очей від новоприбулого не відвели.
Чоловік зупинився прямо біля вогнища та засапано зістрибнув із коня.
— Вітаю, — видихнув він та подивився на Кайніс, — відповідь короля.
Всі навколо загомоніли. Еліар відчув, як серце почало битися сильніше. Це ж лист від його батька, той самий, на який він так чекав. Чому ж тоді він не відчуває радості та передчуття мандрівки додому? Чому замість полегшення відчуває тугу та нудотне відчуття самотності?
Кайніс підвелась та забрала сувій у чоловіка. Всі замовкли, спостерігаючи за тим, як дівчина зламала королівську печатку та витягнула лист. Вогонь так само малював тіні у неї на обличчі, від чого насуплені брови виглядали ще більш ворожо. Вона читала про себе, уважно розглядаючи кожну букву.
Еліар підвівся, від хвилювання піт заливав чоло хлопця, а долоні стали гарячими. Він чекав, коли вона прочитає лист, здавалось, занадто довго.
Отіс підійшов до неї та став позаду, зазираючи у лист. Обличчя чоловіка також залишалось суворим, доки він водив очима по тексту. Еліар насупився. Щось було не так. Якби батько написав, що згоден на пропозицію, то вони б уже точно скінчили читати та радісно сказали б йому, що на нього чекає домівка. Але Кайніс мовчала, здається, вона перечитала лист декілька разів. Після чого звела очі на Еліара.
Хлопець нервово ковтнув. У її погляді не було полегшення чи тріумфу, лиш холод та… співчуття? Жалість? Еліар не міг розібрати.
— Що там? — хриплим від хвилювання голосом запитав Еліар.
— Король відповів, — видавила Кайніс та склала папір навпіл, — він сказав, що не готовий стільки заплатити за тебе.
Земля під ногами Еліара підігнулась. В очах запаморочилось. Його батько відмовився від нього? Він згодився залишити власного сина розбійникам?
— Але, — мовила Кайніс у мертвій тиші, — він готовий зустрітися та обговорити умови твого звільнення.
Всі розбійники дивились на принца. Але ті погляди не були злі. Здавалось, що усім цим головорізам щиро було шкода Еліара, який безсильно сів на землю та обхопив руками голову.