Розділ 11 (частина 1)

Майже до самого вечора Еліар вчився стріляти із лука.
Спочатку він слухав довгу лекцію про те, як потрібно цілитися, і хоча спочатку здавалось, що щонайменше половина цієї інформації йому не знадобиться, все ж таки запам’ятовував усі деталі, які Кайніс йому розповідала.
Слідом вона показувала, як правильно тримати лук. Декілька разів він вистрибував із рук, наче не хотів, щоб його тримав такий бовдур, як Еліар. Принц дратувався, аж в очах темніло, коли не виходило навіть тримати зброю у руках, не кажучи вже про стрільбу. Та з часом у нього виходило краще, як мінімум лук перестав від нього тікати.
Далі Кайніс вчила його натягувати стрілу. Це було неймовірно важко. Тятива різала пальці, м’язи боліли від десятків спроб. Стріла часто просто падала поруч, бо принц не розумів, як її втримати. Чоло спітніло від зусиль, але азарт та бажання навчитися хоч чомусь корисному переважали злість та бажання все кинути.
Коли Еліар навчився тримати стрілу, Кайніс почала розповідати, як правильно стріляти. Звісно, у Еліара нічого не виходило. Він цілився в дерево, але стріла наче навмисно пролітала повз і губилася у заростях густої трави.
Зрештою, Кайніс підійшла до нього ззаду та обережно показала, як правильно стріляти. Її ніжні пальці обхопили руки Еліара, від чого він аж забув, як дихати. Для нього цей жест виявився таким інтимним, що хлопець аж дрижав. Сам не розумів, чому так соромиться доторків Кайніс, але намагався тримати все це в собі та зосередитися на уроці.
Дівчина виявилась дуже гарним учителем, хоч вона час від часу і жартувала з нього, дійсно старалася навчити його. Хлопець подумав, що була б вона у палаці, могла б стати чудовим тренером для стрільби із лука. Наскільки він пам’ятав, у палаці зараз працював старий чоловік, що навчав вартових стріляти. Той чоловік уже давно мріяв про пенсію та був дуже неуважний на заняттях. А от Кайніс чудово б впоралася із цією роллю. Більше того, з усіма тими знаннями, що вона мала, дівчина могла б отримувати немало грошей, весь табір міг жити як королі.
Через декілька годин персональних уроків Еліару таки вдалося влучити у дерево. Хлопець ледь не запищав від радості. Звісно, у нього вийшло тільки через те, що дівчина стояла позаду та допомагала йому цілитися, але все одно для Еліара це була справжня перемога.
Повертались додому вони у доброму гуморі та із купою дичини. Еліар аж світився від радості, коли вони прийшли в табір та показали розбійникам улов. Чоловіки задоволено хихотіли та дякували Кайніс. Хоча дівчина і словом не обмовилась про персональні уроки, Еліар не сумував. Решту дня він продовжував займатися всілякими справами, які йому доручала дівчина.
Він носив воду, мив підлогу, допомагав із обідом та рубав дрова. З останнім були складності, бо він ледь не відрубав собі пальця. Але з часом у нього виходило краще і краще. М’язи нили від болю, але уже не так сильно, як минулого разу. Еліар відчував приплив сил, якого раніше ніколи не помічав. Дихати стало легше, а бажання лежати цілий день на канапі більше не було.
Хлопець і сам дивувався такій трансформації. Лише вчора він мало не плакав від втоми та своєї жалюгідності. А уже сьогодні він був корисним у цій спільноті, і йому це подобалось.

Він провів у таборі ще два дні. Весь цей час Еліар жив повноцінним життям, якого у палаці не бачив. Хлопець регулярно займався всілякими справами, допомагав носити воду, лагодити паркан та часто допомагав із приготуванням їжі.
Звісно, деякі речі у нього виходили так само жахливо, але Кайніс часто показувала йому, як правильно тримати ніж або доглядати за рослинами, що розбійники вирощували на території табору.
Принц кожен день ходив на полювання із Кайніс та продовжував вчитися стріляти із лука. У дерево він навчився влучати, а от звірі встигали втекти від нього, тому основним постачальником продуктів залишилась дівчина.
Одного дня Кайніс доручила Еліару допомагати лагодити паркан біля табору. Допомагав він хлопцю, що на вигляд був молодший від принца на пару років. Чорняве волосся, засмагла шкіра та брудні руки. Той хлопець нагадував Еліару тих людей, що колись йому показав Вейлон біля вогнища у місті. Але була велика різниця. У тих людей були пусті очі, що просто дивилися перед себе, наче вони опустили руки і не вірили, що колись настануть кращі часи.
А от Грок — так звали того хлопця — виглядав інакше. Хоч він і був худорлявим, його очі горіли вогнем. Еліар аж задивився на те, як завзято він працює із деревом, наче все життя вмів лагодити паркани та працював, навіть не потребуючи перепочинку.

Вони вийшли за межі табору та присіли біля пухнастих кущів, що маскували домівку розбійників від чужих очей. Від вітру, що піднявся минулої ночі, частина паркану похилилась, тому Грок сказав Еліару тримати дерев’яні стовбури, поки він закріпить їх.
— Тримай рівніше, — скомандував хлопець, поки мотузкою перев’язував одні балки з іншими.
— А ти давно тут мешкаєш? — запитав Еліар, обхопивши руками дерево.
Скалки залізали під шкіру, та Еліар лиш зціпив зуби. Він потім виколупає їх, зараз зможе потерпіти, аби закінчити роботу.
— Я тут народився, — відповів хлопець, — більшість наших чоловіків та жінок знають одне одного все життя.
— А як утворився ваш табір? — знову запитав Еліар. — Тобто ви просто роками ось так живете? На одному місці?
— Не зовсім, — Грок зістрибнув на землю, жестом показуючи Еліару, що він може відпустити дерев’яну балку, — наш табір декілька разів переїжджав. На минулі місця, де ми мешкали, іноді нападали, і ми змушені були шукати іншу домівку.
Еліар замислився. Мабуть, нападали вартові королівства. Адже він якось чув схожі новини, що вартові вбивали розбійників, які оселились у глибоких лісах. Більше того, він чув, що деякі люди, що жили у містечках королівства, все кидали та йшли у невідомі землі. Можливо, і ця група утворилась саме таким чином?
— А як воно… — почав було говорити Грок, — жити у палаці?
— Жити в палаці? — здивувався Еліар. Це вперше за весь цей час його запитали про його життя, вперше це було без сарказму та зверхніх смішків. — Це чудово. Все моє життя всю роботу робили слуги, а я просто… насолоджувався, міг цілий день сидіти в саду та милуватися краєвидами. Єдине, що я повинен був робити, — це відвідувати королівські бали та поводитися пристойно, аби не осоромити батьків.
— Вау, — зачудовано звів голову Грок, — у тебе там, мабуть, багато друзів. І ви могли цілісінький день грати та розважатися?
Еліар опустив плечі.
— Не зовсім, — хлопець замислився: чи була хоч одна єдина людина у палаці, яку він міг би назвати другом? — Ні, у палаці я проводив час на самоті, один лиш Вейлон був для мене другом.
— А хто це? — схилив голову Грок.
— Це слуга, який доглядав за мною, коли я був ще малим. Я з ним проводив багато часу, і навіть коли я збирався їхати у подорож до північного королівства, він єдиний, хто прийшов зі мною попрощатися.
Грок насупив брови та видивлявся в обличчя принца.
— Це паскудно. А твій батько? Він не прийшов?
— Ні, мабуть, у нього була купа важливих справ, — від цієї думки Еліару стало образливо.
— А чому ти їхав у те королівство? У якихось важливих принцових справах? — усміхнувся Грок та всівся на землю, підібгавши під себе ноги.
— Взагалі, я їхав туди просити руки принцеси Ліліан, — Еліар і собі всівся біля хлопця та обхопив руками коліна. — У нас повинно було бути весілля.
— Ого, — Грок тамував усмішку, — то виходить, це твоя кохана? Шкода, що ти застряг тут, вона, мабуть, хвилюється.
Еліар звів брови вгору. Слова цього хлопця були щирими. Отіс би зараз точно не згаяв таку нагоду пожартувати з принца. Але Грок, здається, навіть зажурився, що через всю цю ситуацію принцеса буде хвилюватися.
— Ні, впевнений, що вона не хвилюється, — похитав головою Еліар.
— Але ж ти її майбутній чоловік, — здивувався хлопець, — має хвилюватися.
— Я не кохаю її, а вона не кохає мене, — зітхнув принц. — Розумієш, іноді мені потрібно робити речі, яких я не хочу робити, задля королівства та людей, яких ми з батьком повинні оберігати. Тому я змушений був погодитися на цей союз.
Грок вигнув брови та скривився:
— Фу, це жахливо! Хіба ж можна одружуватися з людиною, яку не кохаєш? Що ж це за життя тоді буде?
— Я і сам цього не хотів, але заради народу мені потрібно це зробити.
Еліар опустив погляд на землю. Серце стиснулося від думки, що йому потрібно буде повертатися додому та все ж таки одружуватися з Ліліан. Хлопець сам собі здивувався, що йому не хотілося додому. Можливо, він був би не проти залишитися жити тут? Може, через якийсь час він зможе стати своїм у цій громаді та зректися престолу? Але якими б ці думки не були спокусливими, він розумів, що повинен повернутися. Хай там що, він сумував за домівкою.