Розділ 10

Розпач та жах.
Еліар завмер, він не міг навіть поворухнутися. Ногами розлився жар, а руки аж трусилися від страху. Лезо ножа так само кололо місце між лопатками.
— Я просто… — почав було принц, та лезо боляче вкололо його.
— Хотів втекти? — наче на вухо прошепотіла Кайніс.
— Ні, — похитав головою принц, — хотів подихати свіжим повітрям, от і все.
— Цю дурню розкажеш комусь іншому, — гаркнула вона, — ти думаєш, я дурепа? Думаєш, не помічу, що твоя чудо-зброя зникла?
Всередині у принца похололо. Тобто вона від самого початку знала про його план втечі? І замість того, аби одразу забрати ножа, просто чекала, щоб схопити його на гарячому?
— Вибач, — прошепотів Еліар.
Хлопець впустив ніж на землю, і той із ледь чутним звуком впав у траву.
Лезо віддалилося від лопаток. Він нарешті міг вільно дихати. Плечі принца опустилися, а сором та страх усе ще душили горло.
— Повернись, — скомандувала Кайніс.
Еліар опустив погляд на землю та повернувся. Йому не хотілося зустрічатися з нею очима — чи то від страху, чи то від сорому, що у нього, як завжди, нічого не вийшло.
— Ти повний дурень, — насупилася дівчина, — ти б і кількох метрів не пройшов лісом уночі. Без зброї, без їжі, без води врешті-решт — на що ти розраховував?
Еліар поглянув на дівчину. Її розлючене обличчя було прямо перед ним. Сині очі, у яких відбивалося світло зірок, потемніли від люті.
— Вибач, — повторив принц, — я просто…
— Просто що? Говори!
— Я хотів зробити хоч щось! — випалив принц. — Ви мене схопили, а я не хотів сидіти тут, мовби й дійсно та принцеса, та чекати на порятунок. Я хотів зробити щось таке, за що мені не було б соромно.
Погляд дівчини пом’якшав. Кутики уст сіпнулися, тамуючи усмішку.
— Ну і як, вийшло?
— Не вийшло, — опустив очі Еліар, — не знаю, на що я сподівався. Дурна була ідея…
Якийсь час вона мовчала. Її очі зацікавлено роздивлялися принца. Дівчина довго думала про щось, відоме тільки їй самій.
— Добре, я сподіваюся, сьогоднішня ситуація навчить тебе хоч трошки думати перед тим, як щось робити.
— Звісно, — сумно відповів принц.
— Йди спати, завтра побачимося, — відрізала Кайніс та рушила вперед, мабуть, до свого будинку.
— А мотузка? — запитав навздогін їй Еліар. — Ти не будеш мене прив’язувати?
Дівчина зупинилася, мить постояла, а потім повернулася, і легка усмішка розквітла на її обличчі.
— А ти таки вирішив тікати?
— Ні, — різко похитав головою принц.
— Тоді немає потреби.
Срібне волосся скуйовдив нічний вітер, вона відвернулася та пішла.
Еліар, накульгуючи, повернувся до будинку. Хлопець так само тихо пройшов повз розбійників, які голосно хропіли та розмовляли уві сні. Він ліг на підлогу та вкрився ковдрою.
Нога пульсувала болем — саме те місце, де був ніж. Здавалося, там просто маленька подряпина, але боліло набагато сильніше, ніж рука, коли його поранив кузен. Еліар заплющив очі та постарався заснути.
Він відчував, що завтра Кайніс розбудить його з самого ранку та змусить знову займатися усілякими дурницями, а через сьогоднішню ситуацію чогось хорошого точно чекати не варто.
Зрештою, Еліар провалився у глибокий сон, а перед його очима все ще танцювало синє полум’я її очей.

Хтось штурхав хлопця за плече. Сон ніяк не хотів відпускати Еліара зі своїх обіймів, та зрештою хлопець застогнав і відкрив одне око. В один момент він різко сів та потер заспані очі.
Перед ним стояла Кайніс. Дівчина була вбрана в усе чорне, а її волосся було заплетене у високий хвіст. Вона насупила брови та зміряла його поглядом.
— Виспався?
— Ні, — затинаючись, відповів Еліар.
— Якби ти не планував втечу посеред ночі, у тебе було б більше часу на відпочинок, — відрізала вона.
Ані тіні вчорашньої усмішки не залишилося. Дівчина виглядала серйозною та впевненою.
— Он там стоїть відро, — вона вказала у куток кімнати, — ось тобі ганчірка.
Кайніс простягнула принцу червоний клаптик тканини.
— Помийся, бо від тебе вже смердить.
— Дякую, — насупився Еліар.
— Як закінчиш — вийдеш надвір, я чекатиму на тебе біля дверей.
Після цих слів дівчина розвернулася та пішла. Еліар якийсь час гіпнотизував то ганчірку, то відро. Хлопець розумів, що на гарячу воду годі й чекати, і йому зовсім не хотілося повторювати таку ж процедуру, як на річці. Та він і сам відчував запах. Він дійсно смердів.
Звісно, вода була просто крижана, наче її набрали біля самих берегів північного королівства. Принц у самій лише нижній білизні дрижав та мружився від холоду, швиденько витираючи себе мокрою ганчіркою. Зуби цокотіли, а нога почала боліти ще більше.
Еліар сів на підлогу та подивився на поранення. Той маленький поріз, здається, напух та пульсував болем. Хлопець вилаявся, спробував промити його водою, але боліло так сильно, що, здавалося, він от-от виламає собі зуба — так сильно стискав щелепу. Він уявлення не мав, чому той поріз так допікає.
Але хлопець усе одно мужньо тамував крик і продовжував обережно мити ногу ганчіркою. Від холодної води вона боліла, але, здавалося, запалення трошки сходило. Можливо, він заніс туди якусь заразу?
— Ти ще не закінчив? — зненацька дівчина зазирнула всередину.
Еліар скрикнув та швиденько прикрився руками.
— Ти що, здуріла? — пискнув принц. — А якби я був голий?
— Ой, та годі тобв, — вона закотила очі, — наче там є на що дивитися.
Хлопець насупився, але рук не прибрав. Кайніс звела очі на його ногу та схилила голову.
— Що це в тебе? — вона зайшла всередину й присіла біля нього, розглядаючи набряклий поріз.
— Поранився, — відповів Еліар, ніяковіючи від того, що вона сидить так поруч із ним, поки він майже голий.
Дівчина якийсь час розглядала ногу. Раптом підвелася та попрямувала до дверей швидкою й впевненою ходою.
— Чекай на мене.
Не встиг Еліар відповісти, як вона вилетіла надвір, захряснувши двері. Хлопець насупився. Чого йому чекати? Він і так увесь дрижав від холоду. Якщо він посидить так ще хоча б кілька секунд, точно занедужає, а йому з дня на день потрібно буде рушати до королівства. І як він подолає таку складну дорогу з нежиттю та жаром?
Кайніс повернулася так швидко, що Еліар аж підстрибнув від несподіванки. Дівчина тримала в руках якусь зелену субстанцію. Вона роздивилася його поріз і холодними руками почала розмазувати мазь. Еліар стиснув зуби аж до скрипу.
Та штука пахла травами, а холодні пальці Кайніс змушували все його тіло вкритися сиротами. Дівчина навіть не дивилася на нього — прикипіла поглядом до порізу, поки розмазувала зілля.
— Що це таке? — запитав Еліар.
— Це суміш трав, — відповіла дівчина, — вона допоможе зняти набряк та виведе весь гній із рани.
Еліар отетерів. Вона йому допомагала? З якого це дива вирішила врятувати його? І раптом принц зрозумів чому. Він же для неї мішок із золотом, а віддати вона його повинна з усіма ногами та руками, щоб батько заплатив повну суму. Брови зійшлися на переніссі принца.
Він сам не розумів чому, але та думка була образливою. Мабуть, йому хотілося, щоб була хоч одна людина, яка справді ним переймалася б і щиро хотіла допомогти. Але, звісно, це не могла бути вона. Про що він тільки думає?
Дівчина підвелася.
— Все, тепер одягайся. Свій поріз замотай бинтом, можеш взяти он там, — вона вказала на шухляду у комоді, що стодав під стіною, — потім виходь надвір.
І вона пішла. Еліар пирхнув, але зробив так, як вона сказала. Не сказати, що він майстер у цій справі, та на перший погляд у нього вийшло непогано — як мінімум бинт повністю закрив поріз на нозі, а це вже було перемогою.
Одяг вона також йому принесла. Еліар аж вигнув брови, коли роздивився його. Це не був його камзол та прямі штани. Одяг був схожий на той, що носили тут усі розбійники: лляна чорна сорочка та цупкі чорні штани. Коли хлопець одягнувся, то здивувався, як зручно у цьому вбранні. М’язи спокійно рухалися, а тіло нічого не пережимало й не натирало.
Зрештою він вийшов надвір до Кайніс. Дівчина чекала на нього біля дверей.
— Ну що? Знайшов бинт?
— Так, — кивнув Еліар.
— За пару днів загоїться.
І тільки зараз принц побачив, що за спиною у дівчини виднілися лук та стріли, а на поясі висіло два кинжали. Еліар звів брови. Куди це вона зібралася…
— Сьогодні допоможеш мені, — відказала дівчина, — підемо на полювання.
— Куди? — здивувався принц. — Але я не вмію.
— Я вже зрозуміла, — пирхнула вона, — я буду полювати, а ти допоможеш нести здобич до табору, зрозумів?
Еліар кивнув. Цікаво, а чому ж саме його вибрала дівчина? Адже у таборі купа сильних та м’язистих чоловіків, які точно були б кориснішими у цій справі. Та робити нічого, хлопець підтягнув штани, що трохи спадали, і рушив за дівчиною прямо до виходу з табору.
Зранку ліс виглядав не таким страхітливим, як вночі. Дерева хиталися від прохолодного вітру, навколо співали птахи, а квіти тільки починали розкриватися під промінням сонця. Хлопець вдихнув на повні груди.
Він почав звикати до лісу. Тут було навіть гарніше, ніж у королівському саду. Еліару подобалася дика природа — якщо раніше він її до смерті боявся, то зараз почувався впевненіше. Він ішов одразу за Кайніс, яка ступала ледь помітними стежинками, що їх, мабуть, сама і протоптала.
Дівчина рухалася так, наче жила все життя в лісі. Зрештою, так воно і було. Еліар дивувався тому, як вона граційно оминала гілки, що кожного разу били принца по обличчю. А кроки її були абсолютно безшумними, в той час як Еліар натрапляв на кожну гілку на шляху.
Вони йшли все далі й далі в ліс. Сонце підіймалося вище, хлопець аж захекався від невеличких гірок та нерівної землі. А Кайніс здавалася повною сил та енергії, наче могла так іти ще декілька днів поспіль.
— Ти можеш іти тихіше? — засичала дівчина. — Бо наче стадо корів вирвалося в ліс.
— Вибач, у мене не виходить, — тихо відповів принц.
Вона закотила очі й зупинила його, обережно взявши за лікоть.
— Дивись, — дівчина стала рівно, — коли йдеш лісом, дивись собі під ноги, та високо їх не піднімай. Ось як це потрібно робити.
Кайніс повільно покрокувала лісом. Еліар уважно стежив за її чоботами. І дійсно, жодного звуку він не почув. Її ноги рухалися наче над землею, вона прямо пливла по густій траві.
— Спробуй, — дівчина стала прямо та склала руки на грудях, скептично дивлячись на ноги принца.
Еліар спробував. І хоча вийшло не ідеально — він усе одно натрапив на гілку та один раз спотикнувся, — все одно вийшло краще, ніж було. Кайніс махнула рукою, і вони рушили далі.
Раптом дівчина зупинилася, рукою вказуючи, щоб Еліар зробив те ж саме. Вона наче перетворилася на хижачку. Очі нашорошено спостерігали за чимось. Еліар не бачив, що саме помітила дівчина, та він усе одно стояв на місці й намагався навіть не дихати, аби не заважати. Бо якщо він злякає її здобич, може, вона прямо тут його і застрелить, і розбійники будуть смакувати Еліаром на вечерю.
Кайніс без звуку витягнула стрілу та натягнула її на тятиву. Заплющила одне око й прицілилася. Один подих — і стріла розірвала повітря. Еліар і кліпнути не встиг, як побачив підстреленого фазана. Хлопець широко відкрив очі.
Ця дівчина була просто неймовірна. Вона поцілила пташці прямо в око. Кайніс усміхнулася та пішла забрати здобич.
Якийсь час вони продовжували ходити лісом, поки вона час від часу завмирала та ловила звірів. Із здобичі сьогодні були: заєць, два фазани та білка. Еліар був вражений її умінням стріляти.
Хлопець згадав кузена, що хвалився тим, як він влучно влучає в ціль, і Еліара вкололи заздрощі. Був би тут Ріан, він би не просто носив дичину, а й полював разом із Кайніс. Був би корисним, і його б точно не називали принцесою.
Еліар насупився та видихнув.
— Навчи мене, — тихо промовив він.
— Що? — звела очі вгору дівчина. — Ти серйозно?
— Так, — кивнув Еліар, — я також хочу навчитися стріляти з лука. Зможеш навчити мене?
Кайніс якусь хвилину думала, розглядаючи Еліара, наче вирішувала, чи вартий він майстер-класу від неї.
— Добре. Слухай уважно.
І вона почала вчити.