Розділ 9 (частина 2)

Вечір настав так швидко, що хлопець і не зчувся, як сонце похилилося за горизонт. Розбійників побільшало, всі вони розпалювали багаття та сходилися до центру табору.
Принц здивувався, але серед цих чудернацьких жителів він помітив навіть кількох жінок. Вони відрізнялися від Кайніс. Убрані у простенькі сорочки та штани, ніяких суконь чи прикрас не було. Волосся зібране ззаду в необережні хвости, а натруджені руки демонстрували важку працю. Чимось вони нагадали йому служниць у палаці, але більш диких та вільних . Вони огризалися до розбійників. Ніхто не кланявся та не вибачався.
Еліар аж задивився на їхню взаємодію. Здавалося, тут усі були рівні: жінки так само займалися важкою роботою і могли дати відсіч чоловікам, які невдало жартували, а потім отримували по голові.
Принц сидів на поваленому дереві та спостерігав, як людей біля вогнища стає все більше, поки всі не повсідалися тісним колом. Кайніс вмостилася за декілька людей від Еліара. Вона розвалилася на колоді й знудженим поглядом спостерігала за іншими. Чоловіки реготали та переказували один одному жарти. Жінки трималися купки, всілися навпроти Еліара та нишком поглядали на нього, але особливої цікавості не виявляли.
Принц почувався смердючим, брудним та нещасним. Все тіло боліло так сильно, що він не міг дочекатися, коли ляже спати — уже був згоден і на тверду підлогу, аби хоч десь. Але попри все це він помітив дивне відчуття: від фізичної праці віяло приємною втомою. Коли він зручно вмостився на дереві, м’язи ніг пульсували. Раніше він ніколи подібного не помічав. 
М’ясо, що шипіло на вогнищі, уже майже приготувалося. У Еліара аж слина текла від запаху. Ось така вечеря йому подобалася набагато більше за кашу. Він усе чекав, коли хтось принесе посуд та прибори, не міг більше терпіти та мріяв, коли ж нарешті зможе набити шлунок.
Та ніяких столових приборів принц так і не побачив. Натомість Отіс зняв м’ясо та роздав по шматку кожному, хто сидів біля вогнища. Із посуду була тільки дерев’яна палиця, на кінці якої пашіло парою рум’яне м’ясо.
Всі почали їсти, поки Еліар здивовано крутив головою.
— Я перепрошую, — подав голос принц, — а можна мені тарілку?
Чоловіки засміялися.
— Може, тобі ще ложечку принести? — запитав один із них, поки жир із м’яса стікав тому прямо на бороду.
— Ложечкою не вийде їсти м’ясо, для цього потрібна виделка та ніж.
Якусь мить усі мовчки дивилися на нього, а потім вибухнули сміхом. Навіть жінки сміялися та перезиралися одна з одною. Еліар насупився. І що смішного він сказав?
— А слинявчика тобі не принести? — реготав якийсь із розбійників.
— Може, тебе погодувати? — вишкірився Отіс, — тобі минулого разу наче сподобалось.
Еліар закотив очі. Що ж, доведеться їсти так само, як і вони. Хлопець подивився, як їдять інші, і сам почав кусати м’ясо прямо з кістки. Поки пережовував, спіймав погляд Кайніс — вона стежила за ним з-під лоба, вигляд мала задумливий.
Принц відвернувся та продовжив наминати м’ясо. Воно виявилося надзвичайно смачним. Просякнуте димом, із різними спеціями та дуже соковите. Подібного у палаці він не куштував. Від цього віяло свободою та лісом. Еліар аж здивувався, але йому дійсно сподобалась вечеря.
Решту вечора хлопець слухав історії розбійників. Чимось це було схоже на той вечір із вартовими, та історії відрізнялися. Чоловіки розповідали про полювання, про людей, яких вони зустрічали на тій дорозі, де схопили Еліара. Вони реготали та змагалися, хто тікав від них швидше. Принц і собі декілька разів посміхнувся, адже історії і справді виявилися нівроку.
Одна йому сподобалася найбільше. Чоловік із великим черевом та пухнастими бровами розповів, як у лісі зустрів мандрівника. Так він його налякав, що хлопець аж вистрибнув із жупана і тікав лісом так швидко, що тільки гола дупа мигтіла між дерев.
Принц поглядав на Кайніс, яка за весь вечір ні разу не посміхнулася. Вона виглядала надто задумливою та серйозною на тлі всіх інших. Еліару хотілося спитати її, що сталося, та він чудово розумів, що дівчина точно не захоче ділитися з ним тим, що її тривожить.
Коли всі поїли, а ліс перетворився на темну стіну, розбійники почали розходитися по своїх домівках. Він поглянув на Кайніс і знову побачив, як вона розглядає його.
— Кайніс, — звернувся до неї Отіс, що сидів поряд із принцом, — куди дінимо принцесу?
— Прив’яжи його на тому ж місці, — відповіла дівчина та підвелася, — на добраніч.
Чоловіки попрощалися з нею, поки вона йшла в інший бік від будинку. Еліар провів дівчину поглядом та вирушив з Отісом назад у ту будівлю із брудною підлогою.
Його посадили на те ж саме місце в кутку. Цього разу його прив’язали інакше. Руки зв’язали разом, але залишили прогін мотузки, щоб він зміг лягти та навіть повертатися з одного боку на інший. Отіс люб’язно приніс йому ковдру, що тхнула елем, та пласку подушку.
— На добраніч, пташенятко, — гиготнув чоловік та пішов до іншої кімнати.
Розбійник загасив смолоскип, що висів на стіні, і кімната провалилася в темряву.
Еліар ліг на підлогу та вкрився ковдрою. Принц не стуляв очей, а просто дивився поперед себе. Серце гупало. Він відчував маленький ніж у себе в чоботі, що вже добряче розрізав ногу. Він чекав, доки всі заснуть, а потім він втече. Ніхто навіть не помітить, як він вийде з будинку. Піде до стайні, забере свого коня і поїде до палацу.
Хоча похід до стайні був небезпечним: коні могли зашуміти й розбудити всіх. Та Еліар вирішив ризикнути. Адже без коня він буде йти, мабуть, тиждень, якщо не більше.
Хвилини спливали, і нарешті хлопець почув хропіння, що долинало з дальньої кімнати. Серце загупало швидше. Еліар сів на підлогу та скинув із себе ковдру. Руки трусилися, доки він витягав ніж із чобота. Це виявилося не таким простим завданням. Пальці не слухалися, спина стріляла від утоми та незручної пози, але, зціпивши зуби, він таки дістав ножик.
Постарався затиснути його у пальцях, та маленький кінчик не діставав до мотузки. Еліар пошепки вилаявся: хоч як він крутив того ножа, він все одно не діставав до вузла.
Зрештою, хлопець взяв його зубами та почав із силою пиляти мотузку. Пил та дрібні часточки потрапляли в ніс та рот, дихання було важким. Він щосили намагався робити це тихіше. Хропіння посилилося — то був інший чоловік, що вже міцно заснув. Здавалося, минула вічність, поки він різав ту мотузку, коли нарешті відчув у зап’ястках полегшення.
Дрібні частинки розсипалися на підлогу, а зап’ястки приємно розправилися. Еліар потер руки, аби кров швидше відновила свій шлях у тілі, та підвівся. Кістки зрадницьки хруснули, а спина вибухнула болем, та ще й так сильно, що Еліар ледь втримався від зойку. Хлопець ступив крок до дверей, прислухаючись до хропіння.
І ось так, маленькими кроками він наближався до виходу. Підлога скрипнула, він різко зупинився, затамувавши подих. Чоловіки так само спали, навіть не ворухнулися. Еліар видихнув та дуже повільно покрокував до дверей.
У кімнаті було так темно, що хлопець виставив руки вперед, щоб, бува, не врізатися у стіл чи ще щось, що спричинить гуркіт. Але весь шлях він пройшов вдало.
Рукою намацав ручку дверей та полегшено видихнув. Дуже повільно хлопець відчинив двері. Вони скрипнули та піддалися.
Холодне повітря вдарило в обличчя. Еліар усміхнувся та вдихнув його на повні груди. Він вийшов із будинку та зупинився на ґанку, роззираючись темним табором.
Залишилося зовсім трішки: забрати коня та вирушити додому. Ще буквально декілька хвилин, і він буде на волі. Еліару хотілося заплакати від щастя — скоро цей кошмар закінчиться. І щойно він збирався ступити крок, як відчув щось холодне між лопаток.
В очах потемніло від страху. Крапелька поту покотилася спиною. Прямо зараз хтось торкався до нього кінчиком ножа. Він шкірою відчував, який той гострий. Ноги підкосилися, але він встояв. Просто стояв на місці із широко розплющеними очима, готуючись до найгіршого.
— Далеко зібрався, Ваша Високосте? — почув він знайомий голос Кайніс.
А лезо її кинджала притиснулося до спини ще сильніше.