Розділ 8 (частина 1)

Настав час обіду.
Еліар не бачив, як готували їжу, — мабуть, кухня у них знаходилась в іншій кімнаті. Коли та дівчина пішла, у принца з’явилося більше запитань, ніж відповідей. 
Хто вона така? Чому всі ці чоловіки її так слухаються? Здається, вони її боялися.
Але як може зграя головорізів боятися дівчину, яка вдвічі, а то й втричі менша за них? Це ж безглуздя. Зрештою, вона просто дівчина. Звісно, вона відрізнялася від панянок у палаці. Ті дівчата, яких принц бачив усе життя, були нафарбовані, граційні та люб’язні, крім Ліліан, та була небезпечною та хижою. А от ця розбійниця… Вона не здалася Еліару злою чи небезпечною. Без усяких сумнівів, той кинджал хлопця зовсім не тішив, але якщо відібрати у неї зброю, що вона зробить із цією зграєю головорізів?
Думки принца перервав Отіс, що із самовдоволеною посмішкою зайшов до кімнати. Еліар так само сидів на підлозі зі зв’язаними руками та ногами. Він перевів погляд на чоловіка й насупився. У руках той тримав глибоку тарілку, з якої підіймалася пара.
Це була грубий глиняний посуд, а не його срібний сервіз.
— А чому не в моїй тарілці? — запитав принц.
У відповідь чоловік показав криві зуби.
— Твого тут нічого немає, крім лайна, — він присів поруч із принцом, — тому стули пельку і скажи «ааааам».
Еліар аж отетерів від нахабності. Принц зціпив зуби та відвернувся.
— Я не буду їсти з твоїх рук, — пирхнув хлопець, — розв’яжи мені руки, і я сам поїм.
— Я думав, тебе тільки так і годували у твоєму замку, — гиготнув Отіс, — маленьких принцес годують із ложечки, щоб ти, бува, не засунув її в око або свій красивий носик.
Від згадки про ніс той озвався болем. Кров уже встигла засохнути та взятися неприємною кіркою над губою.
— Приємна ваша турбота, та я сам у змозі поїсти.
— Я сказав, відкрий рота, — гримнув чоловік, усе ще тамуючи усмішку.
Він налив у ложку якийсь каламутний бульйон та простягнув до Еліара. Але той зціпив губи й замахав головою. Та Отіса це тільки розважило.
— Ах, не хочеш? Ну нічого, зараз усе з’їси.
Він почав тулити ложку до рота Еліара, гарячий суп обпікав, а рідина полилася по підборіддю. Більш жалюгідним принц себе ще не відчував. Подумки він зауважив, що саме цю частину історії ніколи нікому не розкаже. Та поки чоловік продовжував силою запихати ложку Еліару в рота, з тіней знову з’явилася чорна постать. Цього разу принц одразу побачив її обличчя — без каптура та чорної пов’язки.
Дівчина і справді була дуже вродлива. Цікаво, що вона забула тут, у лігві розбійників? Якби вона жила в палаці, то точно мала б багато шанувальників.
— Що ти робиш? — запитала вона Отіса, схрестивши руки на грудях.
— Годую нашу принцесу, — відповів чоловік, але ложку таки прибрав назад у тарілку.
Дівчина тільки зітхнула. Вона, наче тінь, підійшла до Еліара й нахилилася. Хлопець не встиг зрозуміти, що вона хотіла зробити, як раптом відчув неймовірне полегшення в руках. Частини мотузки розсипалися за спиною принца, а до долонь почала підступати кров.
Хлопець здивовано потер зап’ястки, що терпли та боліли від дрібних подряпин.
— У нас тут не курорт, хай їсть сам.
— Кайніс, ти впевнена? — насупився Отіс, — а як втекти захоче?
Дівчина здивовано скинула брови вгору.
— Ти дійсно думаєш, він зможе втекти? — вона пирхнула та розвернулася.
— Твоя правда, — усміхнувся Отіс, — насолоджуйся, пташенятко.
Чоловік поставив тарілку перед принцом та підвівся. Він пішов слідом за дівчиною, щось запитуючи дорогою.
Еліар залишився сам. Він подивився на ноги, які все ще сковувала мотузка. Хлопець хотів був самотужки спробувати розв’язати вигадливий вузол, але зрештою зрозумів, що це не має сенсу. Мотузка кріпилася так міцно, що, мабуть, він зможе звільнитися, тільки якщо переріже її ножем.
Чорт, якби ж зараз подарунок Вейлона був у нього, він би зміг втекти просто зараз. Але нічого, можливо, скоро він щось придумає, аби покинути це кляте місце. Йому не хотілося бути принцесою, яку рятує король.
Йому і так було неймовірно соромно, що батькові треба буде платити великі гроші за викуп сина. Грошей у королівстві й без того не надто багато, а тут ще й це. А з іншого боку, треба було відряджати більше коней, більше вартових. Можливо, тоді Еліар не сидів би зараз у цьому незрозумілому домі вбивць і не придумував план втечі.
Зрештою, хлопець перевів погляд на суп, що так само пашів парою. Наче у відповідь, шлунок хлопця заскавчав та зкрутився від голоду. Еліар усе ще поняття не мав, як довго тут перебуває, який зараз день, ранок чи вечір надворі. Але одне знав точно — він помирає від голоду.
Тому принц схопив тарілку та запхав ложку до рота. Він із подивом зауважив, що суп вийшов нічогенький. Відчувався смак овочів та м’яса — набагато смачніше за кашу, яку він їв із вартовими. Хлопець накинувся на їжу так, наче декілька днів не мав нічого в роті, хоча, хтозна, можливо, так воно і було.
Він вправився всього за декілька хвилин, відставив посуд подалі та сидів собі біля стіни, оглядаючи кімнату. Вона була доволі простора. Навколо все захаращено різноманітними речами: старі меблі, як-от шафи та комоди. Але більшість речей походила на крадене. Мабуть, ці розбійники жили за рахунок людей, що подорожували цією дорогою.
Еліар зітхнув. Ну чому ця пригода трапилася саме з ним? Він знав, що не варто було їхати в те північне королівство. Цікаво, і як тепер бути з одруженням? Батько після викупу відправить його знову в дорогу? Чи, можливо, змилується та дозволить оминути дурну традицію? Принц усім серцем сподівався на другий варіант.
Та роздуми хлопця перервала тінь, що наче нізвідки з’явилася в кімнаті. Дівчина впевнено підійшла до нього та зупинилася за декілька метрів, уважно розглядаючи принца.
— Поїв?
— Так, — кивнув хлопець.
— Чудово, — вона скептично оглянула його, — руки, ноги цілі?
— Що?
— Кажу, тебе не поранено?
Еліар аж випрямився від здивування. Вона що, справді переймалася за нього? Але чому? Невже їй було діло до його самопочуття та здоров’я, він же перебуває у полоні.
— Ні, я не поранений, — здивовано відповів принц.
— От і чудово.
Дівчина підійшла ближче та спритним рухом звільнила його ноги від мотузки. Кров приємно ринула у затерплі частини стопи. Принц аж застогнав від задоволення, отримавши змогу розправити ноги. Він виставив їх уперед, розминаючи м’язи, аби ті швидше припинили поколювати й терпнути.
— А тепер ходімо зі мною.
Дівчина розвернулася та рушила до виходу, що знаходився недалеко від столу, де нещодавно сиділи розбійники.
Принц на силу встав, у голові запаморочилося, а ноги ледь витримали його вагу. Шкандибаючи, Еліар пішов за нею. Куди вона його веде? Можливо, батько вже відповів, і вони йдуть до свободи? Але ж розбійники казали, що лист йому надійде тільки завтра…