Розділ 7 (частина 2)

Чоловіки продовжували гиготіти за столом. Вони гриміли посудом та голосно обговорювали якісь невідомі для принца справи. Отіс повернувся до решти та всівся на різьблений стілець.
Еліар звів очі на чоловіків та ледь не закричав. Його чудові речі лежали у них на столі! Він одразу впізнав купу камзолів, своє неймовірно дороге взуття, срібний посуд та книги.
— Гей! — крикнув принц, — це мої речі!
Чоловіки одночасно перевели погляд на нього, а за мить розреготалися. Брудні мозолясті руки перебирали його одяг, чіпали блискучий посуд та гортали сторінки книжок, дивлячись на них, наче на непотріб.
— Пташеня, — озвався Отіс, — тобі не здається, що ти зараз не в тому становищі, щоб командувати?
— Та вони коштують дорожче, ніж усі ваші життя! — верескнув Еліар, — негайно покладіть усе назад!
На це чоловіки ще більше розреготалися. Один із них підвівся та з цікавістю роздивлявся вишуканий камзол темно-синього кольору. Він крутив його в руках та гиготів.
— Дивіться, хлопці, — гукнув він.
Чоловік просунув руки всередину, намагаючись одягнути вишукану річ. Але, звісно ж, камзол був йому замалий, тому як тільки він хотів розправити плечі, тканина голосно розірвалася на рукавах. Еліару хотілося плакати, дивлячись на те, як його улюблені речі псують.
— Я ж вилитий принц! — гиготів чоловік, позуючи у камзолі, — може, мене продасте? Король навіть не побачить різниці.
Чоловіки вибухнули низьким сміхом.
— Ваша Величносте, — озвався інший, — вам будуть пасувати ось ці чоботи! Примірте!
— Ох, ви такі люб’язні! — проспівав чоловік та взявся натягувати шкіряні чоботи принца.
— Припиніть, вони з натуральної шкіри! — гукнув Еліар, — ви ж їх зіпсуєте!
Чоловік з усіх сил тиснув ногу всередину, і так сильно, що зрештою чобіт порвався і тепер більше нагадував те взуття, у якому ходили бідні слуги.
— От тепер точно вилитий принц! — зареготав чоловік, — ми наче близнюки, еге ж?
Еліар не сказав ні слова. Він безпорадно спостерігав за тим, як його улюблені, дорогоцінні речі просто паскудили. Інший чоловік пив щось із улюбленого горнятка принца, а декілька тарілок лежали на підлозі вщент розбиті.
Отіс саме нишпорив у пакунку, що лежав на столі, та із здивуванням витягнув люстерко, яким принц користувався, коли вмивався на річці.
— А це ще що? — розбійник покрутив люстерко в руках, — це тобі матінка передала? Щоб ти любувався собою під час дороги?
— Не чіпай його! — гукнув Еліар, — це подарунок.
— Від матінки? — чоловік засміявся та замахнувся ним прямо в Еліара, — на, подивись, який ти красень.
Чоловік жбурнув люстерко з такою силою, що воно засвистіло та розбилося на купу дрібних скалок прямо біля ніг Еліара. Хлопець ледь не завив від безпорадності та туги за улюбленими речами. Він підповз ближче до люстерка та схилив над ним голову.
Всередині кипіла лють та розчарування. Йому так хотілося показати цим нечупарам, хто тут головний. Хотілося, аби зараз у цей будинок залетіло з десяток вартових, і ось тоді вони б побачили, хто тут справжній принц.
— Не реви, — гукнув один із чоловіків, — ти все одно у ньому виглядав надто блідим.
Розбійники знову загиготіли. Від їхнього сміху у принца голова боліла ще більше.
Коли раптом у нього з’явилася божевільна ідея. Еліар метнув погляд на чоловіків. Всі вони були зайняті розгляданням речей та розмовою. Тому принц дуже повільно та обережно потягнувся ліктем до найбільшої частини розбитого скельця. Він ніколи не робив нічого подібного, але багато читав про такий трюк у пригодницьких книжках, які прямо зараз гортав якийсь чоловік із брудними руками.
Принц обережно сунув скельце ближче до рук, що були зв’язані за спиною. Піт заливав очі, дихання пришвидшилось, він не відводив погляду від чоловіків, щоб у потрібну мить сидіти прямо і не рухатися, аби вони не запідозрили нічого.
Скельце боляче дряпало ногу, але повільно наближалося до зв’язаних рук. Принц прикусив губу та більш енергічно почав соватися на місці, аби те скельце потрапило до його долонь.
— Ти що, — озвався Отіс, — до туалету хочеш?
Чоловіки засміялися.
— То ти ж попереджай, а то у нас тут не прийнято ходити під себе, наче кінь, — чоловік впевненою ходою наблизився до принца.
Еліар нервово зглитнув та вмостився прямо на скельце, що боляче врізалося у внутрішню частину стегна.
— Ні, — похитав він головою, — я не хочу до туалету.
— Та не соромся, — широко усміхнувся чоловік, — тут всі свої.
Він одним рухом підняв принца за лікоть. Ноги переплуталися одна з одною, він ледь не впав, та Отіс міцно тримав його за руку, поки його погляд ковзнув на підлогу.
Якийсь час він здивовано витріщався на скельце, а потім лиш ще ширше посміхнувся.
— Невже ти розраховував втекти від нас? — голосно запитав чоловік.
Всі інші стихли та звернули погляди на них. У голові Еліара закрутилось, він зажмурився, готовий до удару чи то навіть до смерті за цю вихідку.
Але замість цього чоловік тільки ногою пожбурив скельце в іншу частину кімнати та відпустив руку принца. Через що той впав прямо обличчям на підлогу. Ніс вибухнув гострим болем, а хвилі оніміння накрили все обличчя.
— Гарна спроба, — оскалився Отіс, — та ти не подумав про те, що ми не так далеко від палацу, щоб ти побіг лісом до свого любого батечка.
Еліар не відповів, він лиш перекотився на спину, кривлячись від болю, що глухо почав обпікати ніс.
— Наступного разу, — прошипів чоловік, — я відправлю тебе батьку частинами.
Від його тону у принца похололо все всередині.
— Ти мене зрозумів? — чоловік зненацька схопив хлопця за комір та наблизив до обличчя.
Дух поту та пилу вдарив у Еліара, він тільки різко кивнув, все ще кривлячись від болю та металевого присмаку у роті. Мабуть, він розбив собі носа від того удару.
Чоловік відпустив його та хотів було йти назад до столу, коли у приміщення прибіг якийсь хлопчина. Еліар розплющив очі. Хлопець виглядав навіть молодшим за принца. Чорняве волосся розпатлане, а очі зі страхом оглядають кімнату.
— Вона йде, — тихо мовив хлопець та став біля стіни.
Враз веселість чоловіків куди й поділася. Всі як один підвелися з-за столу та вишикувалися попід стіною. Отіс лиш скривився, але також відійшов від принца і став коло інших.
Еліар вигнув брови. Якщо всі ці головорізи так швидко вишикувалися попід стіною, то хто це може йти сюди? Ватажок? Звір? Еліар не знав напевно, але відчував, що це хтось доволі страшний.
Принц лиш сів на коліна та підвів голову, аби роздивитися, хто ж зайде у приміщення.
За мить постать виринула із тіней. Еліар навіть не помітив, як вона зайшла всередину. Ноги переступали абсолютно безшумно. Чорний одяг закривав абсолютно все тіло, було не зрозуміло навіть, якого кольору шкіра у новоприбулого.
Постать повільно, наче пливла кімнатою, обійшла розбійників, що мовчки водили очима, та рушила до Еліара. В моменті серце, здавалося, пропустило удар. Принц опустив очі на підлогу — йому не хотілося дивитися на неї, хто б це не був.
Він не чув звуку кроків. Лише побачив, як на нього насувається тінь. Принц не міг звести погляду. Страх паралізував всі можливі почуття, дихання прискорилось, а кров з носа капала на брудну підлогу.
Раптом до його горла доторкнулося лезо. Прохолодний, гострий метал ледь-ледь торкався шиї. Еліар завмер, не в змозі рухатися. Один неправильний порух — і його горло переріжуть. Він затамував дихання.
Лезо повільно поповзло до підборіддя, змушуючи його підняти голову. Принц послухався та тремтяче підвів погляд на постать, що нависала над ним.
Це була людина, зіткана із тіней. Зовсім не схожа на Ліліан, що віддавала кригою та зимовим вітром. Ця постать здавалася самою ніччю, зорями та попелом. Обличчя ховалося за чорною пов’язкою та великим каптуром. Еліар бачив лиш два вогники, що нагадували очі.
Здавалося, минула вічність, поки він ось так сидів і спостерігав за двома вогниками, які зацікавлено роздивлялися його обличчя. Та наступної миті постать скинула каптур вільною рукою.
Еліар хотів було відкрити рота від здивування, але гострий кинджал не дав йому такої змоги. Перед ним стояла дівчина. На вигляд така ж сама за віком, як і принц. Насуплені очі продовжували роздивлятися хлопця. Волосся у неї також було біляве, але сильно відрізнялося від золотавих кучерів принца.
Волосся більше нагадувало попіл, дим від вогнища та срібний місяць. Заплутане та замащене пилом, воно стирчало у різні боки. Хоч вона була зовсім не схожа на тих дівчат, яких Еліар бачив у палаці, із вигадливими зачісками та пишними сукнями, принц зауважив, що вона була доволі симпатична.
— І за ось це король нам заплатить? — подала голос дівчина.
— Так, ми самі здивувались, — озвався Отіс.
Дівчина випрямилась та прибрала кинджал.
— Він чинив опір?
— Ага, — усміхнувся один із чоловіків, — ось цим.
Еліар побачив, як розбійник передає дівчині той самий маленький ніж, що йому віддав Вейлон. Серце стиснулося від згадки про старого слугу. Цікаво, чи дізнається він про те, що Еліар зараз знаходиться у полоні головорізів? Чи буде він хвилюватися за нього?
Дівчина тим часом забрала ніж, роздивилась його та перевела здивований погляд на Еліара.
— Я вважала, що ми захопимо принца, а не принцесу, — кинула дівчина.
Еліар не бачив її уст, але був упевнений, що дівчина знущально усміхалась.
— Дайте йому їжі та зводіть до туалету, — скомандувала вона, — не вистачало, щоб він ще тут напудив від страху.
І під хихотіння розбійників вона пірнула назад у тінь, наче її тут ніколи й не було.