Розділ 7 (частина 1)

Спочатку був біль.
Нудотний, повільний біль. Здавалося, голова Еліара розколювалася на багато дрібних частин. У вухах гупало серце, а горло стискалося від жагучого бажання випити бодай ковток води.
Принц намагався розплющити очі. Повіки здавалися свинцевими, а світ перед ним плавав у суцільному тумані.
Потім Еліар почув голоси. Їх було багато, вони голосно розмовляли та сміялися. Однак окремих слів він розібрати не зміг. Хлопець намагався згадати, що трапилося і де він зараз знаходиться. Останнє, що спадало на думку, — це гострий біль від удару в голову.
Точно, на них напали у лісі. Принц сіпнувся, намагаючись підвестися, та одразу впав на дерев’яну підлогу. Голова загуділа ще сильніше, у ніс вдарив стійкий запах пилу та поту.
Принц хотів було поворухнути руками, та ті були міцно зв’язані у нього за спиною. Зап’ястки німили від болю, а ноги затекли від незручної пози, у якій він лежав… Скільки часу він тут провів?
— О, ви подивіться, хто тут прокинувся, — почув він голос, наче з-під води.
Світ навколо кружляв, але обриси якогось старого будинку поволі чіткішали. Еліар повністю розплющив очі.
Будинок здавався геть старим, дошки під ногами прогнили, а простір навколо принца був захаращений різноманітними речами: казанки, купи брудного одягу та, найстрашніше: величезне різноманіття зброї, що прикрашала стіни та підлогу будинку.
Наступним Еліар побачив чоловіка, який наближався до нього. Той був великим та м’язистим, довга чорна борода приховувала звірячий оскал, а очі весело роздивлялися бранця.
Еліар позадкував, серце вистрибувало із грудей.
— Хто ви такі? — тремтячим голосом запитав хлопець.
— А ти що, все ще не допетрав? — зареготав чоловік та повернувся до решти, — чули? Наше пташеня все ще не розуміє, де воно опинилося.
Еліар поглянув далі кімнатою. В іншому кінці приміщення стояв великий круглий стіл. Він був зовсім не схожий на той, що стояв в обідній залі палацу. Грубий, витесаний із необробленого дерева, із купою порізів та встромленим у нього ножем.
За столом сиділо ще п’ятеро чоловіків. Всі вони шкірилися та вивчали принца поглядами. Загалом вони мали схожий вигляд: у більшості були бороди, чорняве волосся та міцна статура. Тільки один із них явно мав проблеми з надлишковою вагою — він так гиготів, що аж захекався, а ще один, навпаки, був зовсім молодий та худий. На вигляд той був не набагато старший за принца.
— Що вам від мене потрібно? — перелякано запитав Еліар.
Йому хотілося тікати, ноги аж зводило від бажання підвестися та дременути звідси якомога далі. Але мотузки були зав’язані так сильно, що, якби Еліар зараз і підвівся, то не зміг би зробити й кроку.
— А що ти нам можеш запропонувати? — гиготнув один із чоловіків за столом.
Що їм потрібно від Еліара? Вони хочуть його вбити? Тоді чому не зробили цього, поки він спав? А якщо вони хотіли зробити це, поки він буде при тямі… Матінко…
— Давай почнемо спочатку, — вишкірився чоловік, що стояв до принца найближче, — мене звати Отіс, а ти, пташеня, наразі перебуваєш у нас у полоні.
— У полоні? — аж пискнув принц.
Звісно, він знав, що таке полон. Та голова все одно кипіла від думок та припущень, що саме вони збираються з ним робити.
— Так, так, — кивнув чоловік, — мабуть, ми в тебе перші, чи не так, пташенятко?
— Що? — Еліар не розумів і слова з того, що мав на увазі цей Отіс.
— Приємно знати, що з нами ти вперше осягнеш це чудове відчуття, — засміявся чоловік, а ті, що сиділи за столом, підтримали його гучним гиготінням.
— Що вам потрібно? — повторив питання принц.
Чоловік наблизився до нього так близько, що Еліар відчув гидотний запах поту та брудної бороди.
— Нам потрібні гроші, — вискалив той криві зуби.
— Гроші? — брови хлопця поповзли нагору, — але у мене тут немає грошей.
— Справді? — показово здивувався чоловік, — ну все, хлопці, відпускайте його.
За столом знову засміялися, а чоловік, наче артист із цирку, оскалився на принца.
— Звісно, ми знаємо, що у тебе з собою зовсім нічого цінного немає.
— Тоді що вам потрібно? — зглитнув принц.
— Бовдур, — видихнув чоловік, — у твого батька повно грошиків, чи не так?
Очі Еліара розширилися. Вони хотіли пограбувати батька? Але як вони це собі уявляють? Хочуть дізнатися про таємні ходи в палац? Але ж Еліар і сам без поняття, де вони знаходяться.
Голова все ще гуділа, а руки й ноги вили від болю.
— Завтра твого батька знайде лист, — продовжив Отіс, — де буде написано, що його любий син, єдиний спадкоємець корони, у небезпеці. Як думаєш, тебе батьки сильно люблять?
У голові запульсувала єдина правильна думка. Викуп. Його хочуть продати батькові назад. На якийсь момент Еліару стало легше: значить, його вбивати не будуть. Це вже було гарною новиною. Страх трішки відступив, хоча серце так само гепало у грудях.
— Якщо вони дійсно хочуть побачити тебе живим, то повинні заплатити. Зрозумів, пташенятко?
Еліар тільки різко кивнув. Завтра. Отже, він буде тут щонайменше два дні. І що, весь цей час отак-от сидітиме тут, обмотаний мотузкою, наче цуценя на прив'язі?
Зненацька принц згадав про вартових. Що з ними сталося? Невже ці головорізи вбили їх усіх? А капітан? Галан був найкращим воїном у загоні, можливо, він утік і зараз шукає принца, аби його врятувати.
— А інші? — тихо спитав принц, — що сталося з іншими?
— Тобі дійсно цікаво? — оскалився чоловік, — ті, що чинили опір, загинули, а інші порозбігалися лісом, наче малюки.
Усвідомлення лягло на принца прохолодою та болем. Невже його просто покинули ось так, на поталу розбійникам? Залишили як беззахисне кошеня, а самі просто втекли? Хлопець опустив погляд на підлогу, горло здавив клубок від безпорадності та туги за домом.
Він би віддав усе за те, щоб опинитися вдома. Поряд із батьком та матінкою, у себе в кімнаті, де безпечно, і де ціла купа вартових готових віддати життя за принца.