Розділ 6 (частина 2)

По обіді Еліар зовсім не відчував сідниць. Кожен крок коня відлунював болем у м’язах, а долоні пекло від поводів, що натирали шкіру. Принц намагався копіювати поставу капітана, що їхав попереду, та як тільки випрямляв спину, то з’їжджав наліво.
Тим часом загін усе більше заходив у густий ліс. Сонця сьогодні було не видно. Надворі злегка накрапав дощ, від чого мокре волосся липло до запітнілого чола, а кінський дух посилився в декілька разів. Вартові мовчали, дивлячись кудись уперед. Залишився тільки стукіт копит, шелест листя та тріск гілок, на які ступали коні.
— Гей, — озвався принц до вартового, що їхав праворуч.
Це був той низький хлопчина, у якого горіли очі в стайні. Цікаво, чи він усе ще радіє цій пригоді?
— Так, Ваше Високосте, — хлопець перевів зацікавлений погляд на принца.
— Я хотів запитати, а ти давно навчився їздити на конях?
Вартовий здивовано звів брови.
— Так, Ваше…
— Можна просто Еліар, — поправив його принц.
Чомусь у цій пригоді він відчував якесь незрозуміле почуття єдності з вартовими. Тут він не віддавав наказів, не був головним — він відчував себе частиною команди, хоч і не в повній мірі.
— О, добре, — кивнув хлопець, — а мене звати Тобін.
— Приємно, — усміхнувся принц, — то як ти навчився кататися верхи?
— Я навчився ще в дитинстві, — відповів хлопець, — мій батько мав декілька коней на фермі, тому я з самого малечку вмів їздити верхи. Мені було шість років, коли я вперше спробував галоп. Добряче впав із коня, матінка думала, що я вже не встану на ноги, та, як бачите, все обійшлося.
Принц зачудовано вигнув брови. Цікаво, адже у його батька також були коні, ціла стайня породистих, різноманітних коней, на яких батько часто їздив у інші королівства. І тільки зараз Еліар замислився, чому ж батько не навчив його кататися.
Здавалось, у Еліара було все, що він тільки забажає, а у цього хлопця були тільки коні на фермі. Як же так вийшло, що він тримається в сідлі, наче народився тут, а Еліар ледь стримується, аби не зістрибнути на землю просто зараз?
— Зрозуміло, — кивнув принц.
— Ви раніше не каталися верхи? — запитав вартовий.
— Ні, це вперше, — зізнався принц.
Промайнула думка, що варто було збрехати. Сказати, що він сотню разів переходив на галоп та чудово себе почуває в сідлі. Але ж це було неправдою, він жахливо почувався в сідлі.
— Не переймайтеся, — усміхнувся Тобін, — воно спочатку важко, всі м’язи болять. Але за декілька днів звикнете і потім не захочете злазити. Насправді їзда верхи дуже корисна для спини. Через це вона й болить, у вас викривлена постава, а коли ви сидите на коні, спина випрямляється у правильне положення, через це і ниє.
Еліар здивовано звів очі. Цей хлопець точно був однолітком принца, але так багато всього знав. На мить Еліар пожалкував, що не витрачав час на уроки та інші заняття, щоб бути таким же розумним. Якби він хоч чимось цікавився, міг би зараз хизуватися знаннями перед Тобіном. Та натомість він тільки відвернувся та прикипів поглядом до стежки попереду й спини капітана.
З часом стежинка, якою вони прямували, звузилася. А ліс, що оточував загін, потемнів. Дерева навколо здавалися густішими, тоненьке гілля спліталося над головами чоловіків у вигадливі спіралі та нитки із листя. Чагарники здавалися вищими, ніж до цього, а листя було таке густе, що навіть трави не було видно.
Загін перелаштувався в ланцюг. Першим їхав капітан, потім — високий вартовий із нудьгуючим обличчям, після нього — Еліар. Принц розглядав пейзаж та напружив плечі. Тиша тут була мертва. Ані співу пташок, ані шелесту листя. Чути не було нічого.
Краєм ока принц помітив, як капітан опустив одну руку на руків’я меча. Цікаво, чому це він? Можливо, попереду перешкода із чагарників, які потрібно розрубати?
— Гей, капітане, — гукнув Еліар, — а коли ми зможемо зробити привал?
— Тихо, — засичав Галан.
— Просто я був би не проти попити і сходити до туалету, — продовжив принц, — типу, двох зайців одним пострілом.
— Я сказав: тихо, — крізь зуби прошипів капітан.
І не встиг принц продовжити говорити, як засвистіла стріла.
Еліар одразу й не зрозумів, що сталося. Стріла розрізала повітря і влучила в дерево прямо перед писком коня Еліара. Вмить подорож перетворилася на кошмар. Кінь голосно заіржав та став на диби. Принц від несподіванки не встиг ухопити поводи та гепнувся прямо на землю, підіймаючи пил у повітря. Легені забило, він не міг зробити навіть ковтка повітря, в очах пливло, наче в тумані.
Мить — і повітря розірвала ще одна стріла, а потім ще одна, і ще… Зчинився галас. Коні іржали, капітан щось закричав.
Еліар підвів голову, аби подивитися, що сталося. Кінь одного із вартових підстрибнув, та так високо, що метр вліво — і він би проломив принцу голову. Еліар закрив обличчя руками та почав молитися, щоб вижити.
Раптом почувся звук металу. Принц впізнав цей звук — саме такий був на тренуваннях із кузеном. Що трапилось?
Хлопець спробував підвестися та роззирнутися, але побачив тільки пил та бурхливу бійку. Один вартовий впав прямо за декілька метрів від принца. Еліар не хотів думати про те, що його вбили. Ні, цього не могло статися.
Десь попереду точилася бійка капітана. Троє людей у чорних каптурах накинулися на капітана та махали великими мечами. Скрип дерева, дзвін металу, важке дихання, іржання коней — усі звуки перемішалися, перетворилися на оркестр жаху та кошмару.
Принц раптом згадав про ніж, який йому віддав Вейлон. Тремтячими руками Еліар витягнув ніж та вилаявся. Той був такий малесенький, що він зробить ним проти величезного клинка?
Раптом чорний кінь помчав прямо перед принцом. Пакунки з вишуканими камзолами та змінною парою взуття розсипалися стежкою. Еліар ледь не кинувся рятувати власні речі. Але вчасно схаменувся та покрутився, аби ніхто до нього не підійшов. Ззаду вартові також змагалися з чоловіками в чорному. Галас був такий, що, мабуть, у самому палаці було чути.
Принц тримав маленький ножик тремтячими руками та сподівався на диво. На випадковість, яка зупинить все те, що зараз коїться.
Та раптом Еліар побачив фігуру в чорному, яка йшла прямо до нього. Принц позадкував, але перечепився через пакунок, що впав із коня, та повалився на сідниці.
Страх скував усе всередині. Йому хотілося волати, та голос просто не йшов назовні. Він виставив ніж перед собою та продовжував дивитися, як постать наближається.
— Вітаю вас, Ваше Величносте, — прозвучав голос незнайомця.
Еліар хотів було підвестися та тікати. Бігти лісом, бігти так швидко, як тільки зможе. Та останнє, що він відчув, — це був удар у голову. Якусь мить він так само сидів і дивився вперед.
Поки земля не закрутилася, у роті з’явився присмак міді, у горлі підступила нудота, а світ поринув у темряву.