Розділ 6 (частина 1)

 Холодні пальці обхопили обличчя Еліара.
Принц різко розплющив очі: серце вистрибувало із грудей, дихання було прискорене. Він от-от закричить. Та за мить він зрозумів, що знаходиться в наметі сам.
Якийсь час дивився перед собою, намагаючись згадати, де це він зараз та як тут опинився. Коли реальність опустилася на плечі, хлопець похнюпився та закутався щільніше у свій спальник. Холодні руки йому тільки привиділися через те, що у наметі було так холодно, наче він усю ніч спав у погребі.
Тіло нило від болю, навіть перевернутися на інший бік було тяжким випробуванням. Дупа, здавалося, все ще була у формі сідла, а в носі свербіло від пилу. Еліар був готовий лежати тут ще декілька днів, аби знову не сідати на коня та не їхати до того королівства. Принцу хотілося плакати від відчаю. В дитинстві він часто влаштовував істерики, лежав на підлозі та волав, який несправедливий цей світ. Зараз він був за крок від того, аби зробити так само.
Принц уже хотів був спати далі, коли почув голоси вартових надворі. Цікаво, яка зараз година? Можливо, ще глуха ніч і вони просто гомонять собі біля багаття? І хоча у наметі вже сірів світанок, Еліар сподівався, що до ранку ще далеко.
Та за кілька хвилин принц мусив підвестися та вийти із намету за фізиологічною потребою. Хлопець вдягнувся у вчорашній одяг та визирнув назовні. Надворі було сіро та волого. Багаття жевріло ледь помітним вогнем, зверху стояв казанок, а дивний запах розлетівся всім табором. Двоє вартових стояли біля сусіднього намету та розмовляли.
— Гей, — звернувся до них Еліар хриплим від сну голосом.
Вартові озирнулися та вмить підійшли до принца.
— Так, Ваше Високосте? — озвався той, що був вищий.
— Я хотів спитати, — принц насилу говорив від утоми, — а де я можу сходити в туалет?
Вартові перезирнулися. Еліар бачив, як ті тамували посмішки.
— Де вам буде завгодно, — відповів інший.
— Знову? — принц звів брови догори.
Він ще вчора змушений був ходити у кущі, та сподівався, що сьогодні вартові та слуга облаштують йому затишне місце, де він зможе помитися від вчорашнього піску та почистити зуби.
— Річка трошки далі, — мовив вартовий, — вас провести?
— Річка?
Еліар не міг второпати, про що це йому каже вартовий. Яка ще річка? Як він буде митися у холодній воді посеред лісу?
— А як же гаряча вода? — з останньою надією у голосі запитав принц.
— Казанок зайнятий, Ваше Високосте, — знизав плечима вартовий, — там готується сніданок, тому із варіантів тільки річка.
Принц хотів було заховатися у себе в наметі і сидіти там, поки не звільниться казанок. Та він чудово розумів, що одразу після сніданку капітан скаже йти в дорогу, тому обирати не було з чого.
Вода в річці була не просто холодна, вона була крижана. Еліар так трусився, що зуб на зуб не попадав. Звісно, принц не став заходити у річку повністю, він лише набирав воду в долоні та намагався змити бруд у видимих місцях. Після того як умився, хлопець миттю прокинувся. Руки аж пекли від холоду, принц відчував, як ось-ось захворіє від таких пригод. І що тоді робити?
Після того як він висушився та відігрівся у наметі, був готовий сніданок. Принц аж вилетів із намету на поклик слуги. Шлунок бурчав так голосно, наче ведмідь, що заховався у чагарниках поруч. Принц перший підійшов до слуги, у нього аж слина текла від передчуття смачної їжі.
Та замість печеного фазана, смаженої телятини чи копченої риби у його срібній тарілці була каша. Незрозуміла купа якогось пшона, що дають свиням та коровам. Еліар насупив брови.
— Що це таке?
— Каша, Ваше Величносте, — відповів слуга, накладаючи порцію в інші тарілки.
— Невже у нас немає іншої їжі? М’яса чи риби? — страждально запитав принц, колупаючи виделкою у незрозумілій субстанції.
— У дорозі такі продукти швидко псуються, — відказав чоловік, — тому сьогодні снідаємо кашею. Не хвилюйтеся, вона дуже корисна та добре тамує голод, до обіду навіть не згадаєте про їжу.
У цьому принц сильно сумнівався. Він зрештою всівся на поваленому дереві та взявся колупатися в дивній субстанції, кривлячи губи.
Дивно, але вартові їли її аж занадто активно, здавалось, їм навіть подобалось це… Що б це не було… Чоловіки обговорювали якісь свої справи, а Еліар ледь не давився прісною та геть не смачною їжею. Як же він скучив за нормальними продуктами, за нормальною постіллю та гарячою водою! Він навіть не думав, що колись життя його заведе у таке болото. Невже щось може бути гірше за це? Ні, він у це не вірив.
Коли зі сніданком було покінчено, як і думав Еліар, капітан скомандував розібрати табір та вирушати в дорогу. Принц чекав на тому ж дереві, поки вартові розберуть намети, загасять вогнище, позбирають усі речі назад у пакунки та прикріплять до коней.
Принц спокійно собі чекав, поки не відчув на своїй спині якийсь рух. На мить йому здалося, що це гілка позаду доторкнулась до нього, та коли він побачив, що позаду взагалі нічого немає, Еліар злетів із дерева та з вереском намагався дотягнутися до того місця, де перебирала лапками якась комаха.
Здавалося, що та штука зараз заповзе йому під шкіру та оселиться там. Вартові вмить допомогли принцу знайти мураху, що заповзла на нього з поваленого дерева, де принц чекав на них.
Після пережитого кошмару ноги в Еліара були ватяні, а руки трусилися. А якби то був хтось отруйний? А якби його вкусила змія? У них же немає ніяких антидотів, навіть жоден цілитель не пішов із ними у подорож. Як його батько міг наражати власного сина на таку небезпеку? У хлопця була єдина думка з цього приводу: можливо, батько хотів, щоб Еліар загинув у цьому лісі? Можливо, все було сплановано раніше, а весілля — то тільки прикриття?
Та як тільки принц знову всівся в сідло свого білого коня, всі інші думки покинули його голову. Залишився тільки біль у ногах та бажання якомога скоріше доїхати до Нічедару.