Розділ 5 (частина 2)

Минуло трішки більше години з моменту, як загін вирушив у дорогу, а Еліар уже мріяв про відпочинок. Спина боліла від незручного сидіння, ноги так само плутались у стременах, сонце, що вже зійшло над обрієм, безжально світило прямо в очі, а горло пошерхло від бажання попити води.
Палац залишився позаду, а попереду принц бачив тільки безкраї лани без єдиного сховку від сонця. Капітанова спина, яка всю дорогу майоріла перед принцом, ні на сантиметр не згорбилася. Галан виглядав так впевнено на коні, наче міг ще декілька днів ось так їхати без зупинок.
Вартові також тримались непогано, час від часу вони щось обговорювали. Але за стукотом копит та пирханням коней Еліар не розчув і слова.
На лінії горизонту хлопець бачив тільки лани та гострі скелі, що серпанком обходили королівство. Десь там попереду на них чекав глибокий ліс. Принц сподівався, що на ніч вони залишаться десь у полях, адже тут все видно, і якщо якийсь звір вирішить на них напасти, у Еліара буде змога втекти.
Принц насупився, сідло вже добряче натерло дупу, а пил, що потрапляв Еліару у рот, ніс, очі та, здавалось, навіть вуха, уже почав дратувати.
— А коли у нас перепочинок? — крикнув принц Галану.
Капітан коротко озирнувся. Брови його зійшлися на переніссі.
— Не скоро, — коротко відказав капітан.
Ця відповідь анітрохи не потішила принца.
— Але я втомився, можливо, зможемо зупинитися та трохи розімнути ноги?
— Ні, ми тільки годину в дорозі, — знову відказав капітан, — коли дійдемо до лісу — зробимо зупинку.
Еліар насупився. Це вперше його ослухалися. Але ж він принц, він тут головний. З якого це дива цей капітан командує?
— Мені здається, принц тут я, — задер голову Еліар, — і мої накази повинні виконуватися.
Капітан так різко розвернув коня, що хлопець ледь не впав із сідла, в останній момент встигши ухопитися за гриву.
Галан дивився прямо на Еліара, а вартові, що йшли по всі сторони від принца, також загальмували. Очі капітана пашіли люттю, від того погляду Еліару хотілось заховатися та сидіти тихо.
— Ваша Високосте, — крізь зуби мовив капітан, — я вас дуже поважаю та дослухаюсь до ваших слів. Але якщо ми будемо кожну годину зупинятися, ми приїдемо у Нічедар тільки за тиждень. І я б дуже хотів розділити цей час у дорозі з вами, але у нас не вистачить припасів до того часу, і ми всі помремо від спраги та голоду.
Запала така тиша, що аж у вухах задзвеніло. Еліар здивовано дивився на капітана, який, мабуть, очікував відповіді.
— Ну добре, — знизав плечима принц, — так би і сказав.
Здавалось, Галан тамує всю лють, що кипіла у ньому, саме в очах, де танцював вогонь. Капітан розвернув коня, пил від копит ще дужче вдарив у ніздрі та очі. Та принц прикусив язика і рушив далі, сподіваючись, що той ліс з’явиться швидше, ніж він помре від бажання попити.
До лісу вони дійшли, коли сонце вже ховалося за горизонт.
Еліар ледь не плакав від втоми. Сідниці боліли так сильно, що він уже навіть не відчував твердого сідла. Волосся, що зранку він красиво вклав на голові, прилипало до обличчя, камзол із золотим мереживом натер йому шию та поперек. Перев’язана рука боліла також, на іншій долоні залишились натерті сліди від поводів, а горло нагадувало пустелю, хоча пив він тільки годину тому.
І хоча лісу Еліар боявся найбільше, коли побачив обриси дерев на горизонті, ледь не помчав галопом туди. Так йому кортіло злізти із коня, трішки пройтися, аби розімнути ноги, крім того неймовірно хотілося їсти. Адже за весь день капітан дав йому лише кілька скибок в’яленого м’яса та жменю горіхів, які принц був змушений їсти прямо у сідлі. Що ж це за варварство таке?! Навіщо він тоді брав свій неймовірно дорогий сервіз?
Та все це було дріб’язком порівняно із тим, як сильно принцу кортіло лягти на м’яку постіль та заснути. Через те, що він зовсім не виспався минулої нічі, почувався просто жахливо. Від втоми він був навіть радий поспати у лісі, аби тільки злізти із цього клятого коня.
Спека дня нарешті спала, і Еліар радів прохолодному вітру, що освіжав обличчя та тріпотів у пильному волоссі.
— Зупинимось трохи далі, — скомандував капітан.
Відповіді не було. Еліар хотів щось сказати, та на те зовсім не зосталось сил. Хлопець мріяв про той момент, коли його ноги будуть стояти на твердій землі.
Привал загін влаштував недалеко від початку лісу. Він виявився не таким страшним, як думав Еліар. Багато дерев, соковита зелена трава, купа кущів, із яких звисали ягоди, та різнокольорові квіти. Ліс виглядав скоріше казковим, ніж страшним.
Капітан Галан зупинився на великій галявині. Тут було чудове місце для вогнища та достатньо простору для того, аби всі могли переночувати.
Кінь Еліара зупинився прямо за капітаном. Принц навіть не думав просити у когось допомоги, він хотів злетіти з коня, так сильно кортіло нарешті випростати ноги. Еліар перекинув одну ногу праворуч, намагаючись прицілитися для стрибка.
— Зачекайте! — гукнув хтось із вартових.
Та було пізно. Принц впав з коня, ще й так сильно, що, здавалось, легені втиснулися прямо у землю, а рот був повен пилу та землі. Поки принц намагався вдихнути та вже думав, що розбився на смерть, вартові підняли його.
— Що ж ви не почекали, — хлопчина той, що нижчий, тримав принца за одну руку, допомагаючи стояти на ногах.
За хвилину дихання відновилося, але ноги гуділи так сильно, що стояти було просто несила. Тому принц сів просто на землю та витягнув ноги із задоволеним стогоном.
Він за все життя так не втомлювався, як за сьогоднішній день.
Решту вечора принц тільки й стежив за вартовими. Вони розводили багаття, один повів коней до річки, що протікала тут поруч, аби ті попили води, ще один готував намети та спальні місця, інші сиділи по іншу сторону від принца та щось обговорювали. Слуга, той повненький пан, що їхав на маленькому коні, саме готував вечерю. Гриміли казанки, стукав ніж, що нарізав овочі — прямо як на королівській кухні.
Еліар поглянув на обрій. Палацу вже давно не було видно. В момент серце принца стиснула туга за домівкою. Батько із мамою навіть не прийшли попрощатися із ним. Невже були такі зайняті? Єдина людина, що провела його у подорож — Вейлон. Цікаво, чим він зараз займається? Чи згадує Еліара? А якщо згадує, то у якому контексті?
Принц сумував за своєю кімнатою, за м’якою подушкою із гусячого пір’я, за накрохмаленими простирадлами, за смачною їжею та червоним вином.
Коли сонце заховалося за обрій, а ліс заполонила пітьма, всі сиділи біля вогнища. Еліар тримав коліна руками та слухав всілякі історії, що розповідали вартові. Тих історій він ніколи в житті не чув.
Вони розповідали про великі битви, про подорожі на інший кінець світу, про древні легенди та королів, що правили тут тисячі років тому. Принц слухав ці розповіді із відкритим ротом та широко розплющеними очима. Іноді вони всі разом сміялися.
А коли настала черга капітана розповідати про пригоди, які той пережив, всі затамували подих. Ті історії були криваві та жорстокі. Капітан все своє життя тренувався та часто їздив у інші королівства за всілякими дорученнями.
Еліар вважав, що Ельдерон не бачив війни вже так багато років, тому навіть капітан не міг потрапляти у небезпечні ситуації. Та коли той розповідав про розбійників, про криваві битви біля урвищ, про хижих звірів, які вбивали половину загону, ноги у принца почали дрижати. Чи то від холоду, що почав розповсюджуватися землею, чи то від капітанових історій.
Коли всі розійшлися по спальниках, залишився лиш один вартовий, що повинен був стояти на чатах. Еліар вмостився у себе в наметі, укутався у теплий спальник та з останніми думками про домівку провалився у глибокий сон.