Розділ 5 (частина 1)

У стайні пахло сіном та конями.
Еліар стояв прямо біля великих воріт. Ранок сьогодні був туманним та прохолодним. Принц учора заснув пізно вночі, ніяк не міг припинити думати про дорогу, яку йому належало подолати до північного королівства.
Слуги розбудили його рано-вранці, сонце ще навіть не сяяло. Принц насилу зміг одягнутися. Батько подарував йому вишуканий червоний камзол із золотим мереживом та високі чоботи на шнурівці, що чудово пасували для подорожей.
Та веселощів чи втіхи Еліар не відчував, рука все ще боліла. Слуги зробили йому пов’язку, щоб уникнути зараження. Вони сказали, що то зовсім маленька подряпина, та принц так не вважав. Рана боліла та пекла, через що роздратування росло ще сильніше. Королівський сад пустував. Тільки декілька слуг пройшли повз стайню.
Еліар потер заспані очі та поглянув всередину приміщення.
Якийсь незнайомий йому чоловік готував коней, надягав їм сідла та закріплював спорядження. Поряд стояв капітан Галан, що мав очолювати поїздку. Цей чоловік виглядав як справжній військовий командир. Широкоплечий та високий, м’язи грали з-під чорної туніки, на якій капітан закріпив бойовий обладунок. А за спиною висів великий меч.
Еліар аж здригнувся від тієї зброї. Капітан розглядав екіпаж та віддавав накази ще двом вартовим.
Зранку Еліар встиг познайомитися із ними. Один, низький хлопчина, здавався не старшим за принца, він ставив купу непотрібних питань, а очі його аж горіли від передчуття подорожі. Мабуть, його вперше вирядили в таку далеку дорогу. Інший вартовий був старший, високий та міцний чоловік знуджено чистив кинджали, що кріпилися до пояса.
Еліар уже втомився чекати. Він зітхнув і зайшов у стайню. Запах сіна та коней вдарив у ніс.
— Ще довго? — запитав принц, звертаючи погляд до Галана.
— Залишилось тільки спакувати ваші речі, — відповів чоловік із насупленими бровами.
— Їх уже мали принести, — обурився принц.
Адже він доручив слугам усе спакувати та принести до стайні ще годину тому. Чому це вони все ще не з’явилися тут?
— Скільки коней вам буде потрібно? — запитав чоловік, що саме підготував третього коня.
— П’ятеро, я думаю, буде достатньо, — відповів капітан.
— Так мало? — здивувався принц.
Йому здавалось, поїде багато вартових та слуг, що будуть допомагати йому, готувати їсти та виконувати всілякі накази.
— Розпорядження короля, — коротко відповів капітан, відводячи погляд від принца.
Еліар невдоволено похнюпився. Батько навіть коней сину пожалів. Але як може принц вирушати у таку далеку подорож всього із п’ятьма конями? Це ж як мінімум небезпечно. Хто знає, що на них чекає в лісі.
Раптом у стайню зайшла жінка із величезним пакунком. Еліар впізнав її, саме їй принц доручив збирати свої речі.
— Гей, — озвався принц та склав руки на боках, — чому так довго?
— Перепрошую, Ваше Високосте, — засапано відповіла жінка та поклала сумку із речами на стелену сіном підлогу, — речей, які ви сказали зібрати, було надто багато, тому це зайняло більше часу.
Галан поглянув на жінку та запитально підкинув брови. І наче відповідь на його питання, у стайню почали заходити слуги, що несли у руках величезні сумки із речами принца.
Еліар не так і багато всього взяв. Всього лише: кілька пар змінного одягу для дороги, з десяток пар взуття, щоб було з чого обрати, парочку вишуканих камзолів та тунік, які він буде вдягати в північному королівстві, набір срібного посуду, щоб йому було з чого їсти та пити, декілька люстерок, щоб він міг подивитися, як виглядає, ціла сумка книжок, які він любив читати, сумки із їжею, щоб він міг обрати собі різноманітний сніданок, обід та вечерю, і всілякий дріб’язок, який міг знадобитися у подорожі.
Всього у стайню зайшло шестеро слуг, деякі тримали по два пакунки одразу. Капітан насуплено подивився на принца.
— Ви впевнені, що всі ці речі вам потрібні? — зі злістю запитав Галан.
— Ну звісно, — пирхнув Еліар, — я ж не просто так дав наказ зібрати все це.
Двоє вартових перезирнулись. Здавалось, вони ледь стримуються, щоб не засміятися, хоча принц не бачив тут нічого смішного. Всі ці речі важливі для нього.
Капітан тяжко зітхнув.
— Нам потрібно сім коней, — звернувся він до стайничого, що тільки кивнув у відповідь, — а ви, — звернувся він до вартових, — прикріпіть речі принца до коней, що вже споряджені.
— Буде зроблено, — з усмішкою відповів той низький хлопець.
Еліар слідкував за тим, як вартові чіпляють пакунки на коней, що невдоволено іржали та час від часу тупали копитами. Із кожною хвилиною хлопцю було тривожніше, йому не хотілось їхати, це вперше за все життя він покине рідну домівку. Дорога до королівства повинна зайняти десь два чи три дні. Принц навіть не уявляв, як буде спати вночі, десь у лісі, серед холоду, темряви та диких тварин. Від цих думок у нього закрутилося в голові.
Хлопець попрямував надвір, аби подихати свіжим повітрям та подивитися на свій улюблений сад. Коли раптом біля дверей стайні побачив Вейлона, що усміхався та спостерігав за тим, як вартові чіпляли купу речей до коней.
— Уже скоро вирушаєте? — запитав старий.
— Так, — кивнув Еліар, — ось-ось будемо їхати.
— Не сумуйте, — Вейлон підійшов ближче, — подорож — це чудова нагода подивитися на королівство, дізнатися щось нове та цікаве.
Еліар похнюпився. Що цікавого він міг побачити у лісі? Точно нічого такого, що було б варте уваги принца.
Вейлон якийсь час мовчав. А потім простягнув маленький ніж.
— Що це? — принц взяв ніж та роздивився його.
На вигляд звичайний малесенький ніж, гостре лезо та дерев’яна ручка. Здавалось, його можна покласти в кишеню, і там залишиться ще багато місця.
— Це вам на випадок непередбачуваних обставин, — відповів Вейлон, — я сам його зробив, подумав, що він може знадобитися у пригоді.
Еліар якийсь час тримав ніж у руці, крутячи його на всі боки, після чого усміхнувся та заховав його у маленьку кишеню в камзолі.
— Дякую.
У відповідь Вейлон тільки посміхнувся.
— Ваша Високосте, — озвався Галан із стайні, — ми готові вирушати.
Принц озирнувся та побачив, як до виходу виводять коней. Троє із них були чорні, майже не відрізнялися один від одного. Капітан Галан обрав собі коня кольору молочного шоколаду, жеребець виглядав доволі сильним та розумним. А от принцу та одному вартовому дістались білі наче сніг коні. Еліар підійшов до свого коня та обережно доторкнувся до тварини.
Гладенька, аж шовк шкіра пестила пальці, а розумні очі вивчали принца. Кінь був зовсім спокійний та навіть не ворухнувся, поки Еліар гладив його.
— Давайте допоможу, — озвався стайничий.
Чоловік підсадив Еліара до сідла. Принц насилу зміг сісти, ноги плутались у стременах, а сідло здавалось занадто твердим.
— Гарної дороги, — мовив до нього Вейлон.
Вуса старого поповзли вгору, а очі світилися радістю. Принц не розумів, чому так тішиться старий слуга. Невже радіє, що Еліар нарешті поїде із Ельдерону? Та нічого такого говорити він не став. Лиш усміхнувся у відповідь та стиснув поводи, готуючись до дороги.
— Все готово? — крикнув капітан, що вже впевнено сидів на коні.
— Так, сер, — гукнули вартові хором.
Еліар оглянув свій загін. Виглядав він, м’яко кажучи… не надто впевнено. Всього чотири вартові, капітан Галан, один слуга, що їхав на маленькому коні, та сам принц. Еліар подумки зауважив, що у північному королівстві їх просто засміють. Та не встиг він насупитися з цього приводу, як його кінь сам рушив услід за капітаном.
Еліар підскочив і боляче вдарився об сідло, і хоча кінь ішов зовсім повільно, принц міцно тримався за поводи, аби не впасти.
Їздити верхи видалося доволі непогано. Принц сидів так високо, що міг бачити набагато далі, ніж зазвичай. У грудях розлилося приємне передчуття пригод. Еліар усміхнувся, здавалось, що він славетний воїн, який їде рятувати королівство від скрути. Принц уявляв, що всі вороги бояться його імені, а річки й урвища розступаються перед його ногами.
Еліар задер голову та попрямував за конями вартових, обвішаними безліччю його речей, які неодмінно стануть йому потрібними у подорожі, коли він врятує королівство.