Розділ 4 (частина 2)

Принц швидким кроком попрямував до кабінету батька, сподіваючись, що цього разу той зможе вислухати його. Принц не міг второпати, звідки кузену так багато всього відомо. Невже батько і справді ділився із ним всіма новинами? З якого це дива, коли вони встигли стати найкращими друзями?

Принц йшов так швидко, що й не зчувся, як підійшов до великих дерев’яних дверей. Вартові стояли на своїх місцях, випрямивши спини.

— Батько у себе? — запитав Еліар, так само тримаючи поранену руку.

— Так, — відповів один із вартових, — він говорив, що ви можете зайти.

— Невже, — пирхнув принц.

Еліар прочинив двері та зайшов у кабінет батька. Король сидів над стосом паперів та похмуро щось читав, навіть не звів погляду, коли Еліар зайшов усередину.

— Я хочу поговорити, — без привітання мовив принц.

Батько мовчав якусь мить, так само прикипівши очами до паперів. Але зрештою кивнув синові та відклав папірці вбік. Очі він звів на сина не одразу, якийсь час вивчав підлогу під ногами.

— Про що? — зрештою запитав батько.

Принц сів у крісло перед королем та випростався.

— Про одруження.

Він так багато всього хотів сказати, заперечити, навести аргументи, але зараз, коли сидів перед батьком, всі слова наче вивітрилися у нього з голови.

— Еліаре, — зітхнув батько, — це весілля потрібне нам. Крестор запропонував мені гарну угоду, яка може покінчити із голодом та злидарюванням. Тим паче я уже погодився, ми не будемо відмовлятися від весілля.

— Але чому саме із нею? — спитав Еліар, тамуючи злість. — Чому не інші королівства? Із ними було б простіше домовитися про торговельні шляхи, вони знаходяться ближче, і дівчата там не такі… моторошні.

— Я говорив із іншими королями. Вони не готові надати нам шляхи, які врятують королівство, — холодно відказав батько, — навіть одруження для них не є приводом. Тому вибору просто немає.

Плечі принца опустилися. Отже, все скінчено, він не зможе втекти від своєї долі. Остаток життя буде жити із тією відьмою та страждати.

— Вона приїде жити сюди? — похмуро запитав принц.

— Спочатку потрібно, щоб ти поїхав у північне королівство. Попросив її руки та познайомився із її родиною. Можливо, на тиждень, а потім, коли всі важливі моменти буде вирішено, ви вдвох повернетеся сюди і будете жити тут.

Еліар відкрив рота від подиву.

— Навіщо мені їхати туди? Ти ж уже все вирішив. Хай би вона сама приїхала до нас.

— Ні, сину. За древніми традиціями ти повинен попросити її руки та отримати згоду її батька, — і хоча тон короля був суворий, очі випромінювали тепло та співчуття до сина.

— Коли я повинен буду це зробити? — насупився Еліар. Він сподівався, що мине хоча б місяць до того, як йому доведеться їхати небезпечною дорогою до того королівства.

— Завтра.

— Що?! — Еліар підірвався зі стільця. — В сенсі завтра? Але я не готовий, чому ти раніше мені не сказав?

— Я був зайнятий, — відказав батько, — це не обговорюється. Завтра ти вирушаєш до Нічедару.

— Чому це не можна перенести хоча б на тиждень? Невже ми так поспішаємо?

— Синку, люди гинуть… Ми не можемо більше чекати.

Плечі принца опустилися. І хоча він все ще пам’ятав очі тих дітей, злість за власну долю його хвилювала більше. Та зрештою, якщо батько сказав, що все вирішив, казати щось немає сенсу. Еліар опустив погляд на підлогу, у нього просто не було вибору.

— Добре, я згоден.