Розділ 4 (частина 1)

Після балу минуло два дні.

Еліар не знаходив собі місця весь цей час. Хлопець хотів поговорити із батьком, хотів попросити про перегляд вибору дружини. Він уже був не проти будь-якої дівчини, аби тільки не та Ліліан із темними очима та голосом, повним криги.

Він сам не розумів чому, але вона його лякала, від її погляду Еліару було неспокійно та тривожно. Принц намагався потрапити до батька, та ці два дні той відмовлявся навіть бачитися із сином. Він багато разів приходив до його кабінету, та вартовий не пропускав його всередину. Вперше за все життя охорона стала йому на заваді до дверей. Матінка говорила, що батько вирішує усі документальні справи, тому зовсім не має часу на суперечки та навіть слухати не бажає, що Еліар не хоче одружуватися.

Вся ця ситуація так дратувала принца, що він не знав, куди себе подіти. Він не мав друзів у палаці, говорити міг хіба що із Вейлоном, коли той був не зайнятий. Та старий нічого особливого не говорив на цю тему, лиш повторював, що батько хоче якнайкраще. Та Еліар розумів, що найкраще — для королівства, але ніяк не для рідного сина.

Принц ходив довгими коридорами королівства, намагаючись позбутися нав’язливих думок. Він не уявляв, як проходитиме подружнє життя. Вона приїде жити сюди? Чи йому доведеться покинути домівку та переїхати у північне королівство? Він сподівався, що не останній варіант.

Поки принц блукав коридорами, дорогою бачив тільки слуг, що коротко віталися і продовжували займатися своїми справами. Але як тільки звернув за ріг, побачив Ріана. Кузен широко усміхнувся, прямуючи назустріч принцу.

Еліар зціпив зуби: ну ось, не вистачало ще вислуховувати цього недоумка та його знущання. Кузен був убраний у лляну чорну сорочку та легкі штани, русяве волосся бездоганно зачесане назад, а знущальна усмішка тільки поширшала, коли вони підійшли достатньо близько один до одного.

— Привіт, кузене, — привітався Ріан.

— І тобі привіт, — Еліар хотів було продовжити свій шлях, та кузен зупинився, натякаючи, що хоче поговорити.

— Як твої справи йдуть?

— Ти про що? — брови Еліара насупилися.

Він чудово розумів, про що його питав кузен, та підтримувати цю розмову йому зовсім не хотілося.

— Я про твою нову наречену, — усміхнувся кузен, — а вона нівроку, еге ж?

— Я з нею не надто знайомий, — холодно відповів принц.

— Ох, а я чув дуже багато і про неї, і про її батька, — очі Ріана хитро зблиснули, — можу розповісти тобі, що мені відомо.

— Немає потреби, — Еліар постарався вдати знуджений вираз обличчя, — все одно я скоро із нею встигну поговорити і сам дізнаюся усе потрібне.

— Не думаю, що вона стане розповідати своєму новому чоловіку про суворі закони Нічедару, — змовницьки проговорив кузен та почав було йти далі.

Еліар дійсно хотів йти своєю дорогою, не хотів продовжувати цю тему, тим паче із кузеном. Але ті слова зачепили струни цікавості всередині принца. Він повернувся до Ріана.

— Які закони?

Той хитро посміхнувся.

— А ти не чув? Нічедар — це найжорстокіше королівство. Там процвітають вбивства та фізичні покарання для всіх, хто винен і не винен. Закони там дуже суворі, а батько твоєї дружини не приймає інших законів та порядків. У тому королівстві не злидарюють та не засмагають цілий день у саду. Король сам постійно працює та тренується. Їхня армія — найсильніша на континенті.

Еліар відкрив було рота, але так і не придумав, що відповісти. Він знав, що то жорстоке королівство, але поки що не розумів, що це означало саме для нього.

— І як мене обходять їхні закони, якщо жити ми будемо тут? — зрештою запитав принц.

— А ти думаєш, вона так просто зречеться свого способу життя і буде жити за твоїми порядками? — усміхнувся кузен. — Якщо так, то ти дійсно прогулював уроки в дитинстві.

Ріан попрямував далі коридором. Еліар хотів було його проігнорувати, та, вилаявшись сам до себе, пішов слідом за кузеном.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він. — Ти вважаєш, що коли вона приїде сюди, вона захоче змінювати закони?

— Так вона і буде робити, — не дивлячись на принца, відповів кузен, — ти ж бачив її. Вона не якась там гарненька лялечка, яку ти посадиш біля себе, а вона буде красиво сидіти. Ліліан не така проста, як тобі здається. І союз цей глибший та серйозніший, ніж ти думаєш.

Принц прокручував слова Ріана в голові та не міг второпати. Тобто як це — вона приїде у чуже королівство і буде тут наводити свої порядки? Але ж яке вона має право?

— І хто їй дозволить все це робити? — пирхнув принц.

— Ти думаєш, королеві потрібен буде дозвіл? — хижо усміхнувся Ріан. — А якщо навіть ти захочеш заперечити, що ти їй зробиш? Насупишся?

Еліар насупився. І що кузен хотів усім цим сказати? Що принц слабак і не здатен постояти за себе? Так, можливо, він не майстерний воїн, він не вмів стріляти із лука, можливо, не так гарно розбирався у політиці, як Ріан, але… Повинно ж бути якесь «але»…

— Хочеш зі мною? — запитав кузен, зупинившись біля дерев’яних дверей.

Еліар поглянув, куди вони прийшли, і звів брови догори. Кузен привів його до кімнати, де вартові та охоронці тренувалися володіти мечами. Принц знав, що тут проводилися заняття для новеньких, і часто сюди приходили охочі потренуватися або позмагатися один із одним. Принц нервово глотнув.

Він колись тримав меч у руках, навіть пробував бити — це було доволі давно, йому було десь років тринадцять. Але він тоді впорався просто жахливо і більше уроки не відвідував. А зараз кузен запрошував його подивитися, як він тренується. Ще чого, наче Еліару більше нема чим зайнятися.

— Я не буду дивитися на твоє тренування, — насупився він.

— То потренуймося разом, — очі кузена заблищали, — можу дати тобі декілька уроків.

— Пф, мені не потрібні ніякі уроки, — насупив брови Еліар, — теж мені, мечем помахати кожен дурень може.

— Ну, якщо так, покажи-но мені майстер-клас.

Ріан відкрив двері та зайшов усередину. В приміщенні тренувалися декілька вартових. Двоє саме змагалися на мечах, і ще двоє стояли поодинці, тренуючи різні випади. Всі як один звернули очі до дверей та здивовано витріщилися на Еліара, який невпевнено зайшов усередину.