Розділ 3 (частина 1)

Еліар уже вкотре поправив грубий камзол темно-синього кольору, що за кілька хвилин встиг натерти йому шию. Він ненавидів ці бали. Усі, хто був присутній на них, поводилися занадто манірно, забагато усміхалися та намагалися сподобатися королю й принцу. Еліар зазвичай просто нудився на таких вечірках.

Коли він був дитиною, то йому подобалося. Він отримував багато уваги, всі танцювали навколо нього, музика, співи, подарунки... Звісно, такі події він ще довго згадував і по кілька разів на день запитував матінку, коли наступна. Але зараз він був готовий іти сапати город, аби тільки не бути присутнім на цьому заході. Цього разу все інакше. Він не зможе просто мовчки сидіти весь вечір, а потім поскаржитися на головний біль і втекти у свої покої, як уже неодноразово робив.

Сьогодні батько обиратиме йому дружину. Це навіть звучить дико. Еліар насупився власним думкам і знову почухав шию, відчуваючи пальцями набряк, що вже встиг почервоніти. Кляті вишукані речі!

Принц саме підходив до бальної зали. Він знав, як усе буде проходити, бо не раз брав участь. Тому принц оминув великі двері з червоного дерева й гайнув за ріг, де знаходилися двері до маленької кімнати, від якої вела доріжка до стійки короля. Мабуть, це було зроблено для ефектного виходу королівської родини. Бо якби король заходив через основні двері, йому довелося б іти через усю залу, оминаючи юрби людей та ще й підійматися сходами до свого трону. Звісно, варіант із додатковою кімнатою був кращим.

Коли Еліар зайшов усередину, то побачив батька та матір, що стояли біля білої арки й про щось пошепки говорили. Принц насупився та похмуро привітався.

— Як справи? — з усмішкою спитав батько.

Замість відповіді принц обдарував його зігнутими бровами. Йому не йшла з голови розмова з кузеном. Батько розповів тому нахабі про свої плани за тиждень до того, як вирішив посвятити Еліара. Хоч як він намагався триматися байдуже, його це добряче зачепило.

— Ну, не хмур брови, — лагідно відказала матінка, — ти тоді виглядаєш як вередливий малюк.

Королева підійшла до Еліара й поправила воріт камзола, через що шия знову засвербіла.

— Я сподіваюся, що ти поводитимешся як справжній принц і не зганьбиш мене своєю поведінкою, — відказав батько.

Хоча тон його був суворий, Еліар чув теплу нотку в його словах. Король і справді сподівався, що син допоможе йому вирішити проблеми королівства. І хоч як йому не хотілося цим займатися, вчорашня картина час від часу спливала в уяві — ті люди, що грілися біля вогнища. Вейлон надто добре знав Еліара, знав, який ефект справить на нього те видовище, і зробив це за день до балу. Мабуть, сподівався підштовхнути Еліара до правильного рішення.

Принц зовсім не змінив свого ставлення до цієї ідеї, проте обіцяв собі як мінімум обдумати все після балу. Адже на це буде вдосталь часу.

Він чув музику, що голосно грала в залі, чув гул гостей, які гомоніли між собою. Мабуть, там купа людей, що вже за кілька митей розглядатимуть Еліара з голови до п’ят. Від цих думок принц знову почухав шию.

— Леді та джентльмени! — почув Еліар голос якогось чоловіка. — Прошу вітати Ельріха Вальєрона, величного короля Ельдерону!

У залі почулися оплески сотень долонь. Батько видихнув і покрокував через арку до зали. Еліар пирхнув.

— Королева Ельдерону — Айлін Вальєрон! — продовжив виголошувати чоловік.

Під ті ж оплески матінка востаннє посміхнулася синові та пішла вслід за батьком. Її сукня засяяла у світлі канделябрів: темно-винний колір здавався майже чорним, а блискітки були схожі на мільйони сонячних зайчиків.

— Принц Ельдерону — Еліар Вальєрон! — виголосив слуга.

Хлопець тяжко зітхнув та зробив крок до зали. Очі засліпило від яскравого світла та розмаїття кольорів. Здавалося, це приміщення сяє яскравіше за саме сонце. Принц примружився та опустив очі на червоний килим, аби не перечепитися прямо на очах у всіх цих людей, що прикипіли до нього поглядами.