Розділ 2 (частина 2)

***
У місті пахло їжею, а голоси навколо створювали шум та гамір, серед якого було важко розчути щось іще.

Еліар саме йшов головною вулицею Вальмору — містечка, що знаходилося просто попід палацом. Місто здавалося повним життя та світла. Діти бігали площею, навколо з’юрмилися вози з їжею, коштовностями, овочами, насінням, тканинами та іншими речами, які містяни продавали. Здавалося, тут також готувалися до приїзду гостей. Навколо лунала музика, Еліар помітив кількох чоловіків, що грали на лютнях та губній гармошці, збираючи гроші у перевернутий капелюх, що лежав на пильній дорозі.

Вейлон крокував поруч, усміхаючись вусами. Саме він запропонував принцу прогулятися містом. І хоча Еліар не дуже полюбляв покидати палац і робив це вкрай рідко, сьогодні він залюбки втік від приготувань до балу та нав’язливої компанії кузена, що не хотів відходити від нього ні на крок.

Принц роззирався навколо та не міг второпати, про який такий голод та смерті всі говорять. Адже тут аж кипіло життя. Люди були усміхненими, всі говорили один з одним, лунав дитячий сміх та мелодії пісень. Як місто, яке зараз бачив принц, могло потерпати від голодної смерті?

— Гарно тут, — наче сам до себе мовив Вейлон.

— Ага, — кивнув принц, продовжуючи роззиратися площею.

Еліар повернувся та глянув на замок. Із цього міста він виглядав як величезний птах, що завис у небі, готовий кинутися на містян. Величезні кам’яні вежі заступали сонце, через що на головній площі панували сутінки.

Замок знаходився на верхівці гори, мабуть, через це містечко здавалося таким крихітним із вікон палацу. Коли Еліар спостерігав за містом звідти, ці люди здавалися мурахами, що простують тут у своїх справах. Важко було уявити, що всі вони — живі люди зі своїми долями, сім’ями та проблемами.

Еліар саме хотів перекусити, тому підійшов до одного з візочків, звідки смачно пахло смаженим сиром та свіжим хлібом. Вейлон рушив за ним, зімкнувши руки за спиною.

— Налітай! — кричав міцний чоловік за возом. — Тільки з печі!

Еліар протиснувся крізь юрбу охочих скуштувати їжу цього чоловіка. І тільки коли він підійшов достатньо близько, чоловік звів на нього погляд.

— О, Ваша Високосте, — промовив чоловік та зняв білий капелюх з голови, — не очікував вас тут побачити.

Люди навколо почали повертатися та розглядати принца, враз натовп порідшав: містяни дали Еліару змогу замовити їжу першому, чому принц анітрохи не здивувався. Звісно, всі знали, як виглядає принц. Та через те, що він не так часто навідувався в місто, як батько, багато людей навіть не зводили на нього очей.

— Тут дуже смачні булочки, — усміхнувся Вейлон, — дайте нам, будь ласка, по одній.

— Буде зроблено! — чоловік поклав булочки у паперові пакетики та простягнув Вейлону. — Для вас безкоштовно.

Еліар і не думав платити, адже він принц, звісно, все це має бути безкоштовно. Та щойно він хотів рушати далі, Вейлон заговорив:

— Звісно, ми оплатимо їжу, — і виразно подивився на Еліара.

Принц насупив брови, йому хотілося спитати, з якого дива він має купувати якісь там булочки у людей, які знаходяться під його владою. Та зрештою віддав чоловіку декілька мідяків. Кухар кілька разів подякував принцу і продовжив роботу.

— Чому це я маю платити? — насуплено запитав принц коли вони відійшли трошки далі.

— Тому що цей чоловік платив за пшеницю та воду, щоб зробити хліб, платив за сіно для корови, яка дала молоко. Зрештою, він витратив багато часу, аби приготувати цю їжу. Будь-яка праця повинна оплачуватися.

Еліар лише пирхнув та забрав свою булочку.

Вона і справді виявилася смачною. Тісто м’яке та солодкувате, а розплавлений сир аж танув у роті. Настрій принца враз поліпшився, поки вони продовжували блукати вуличками міста. Хлопець уявлення не мав, куди вони йдуть, але запитувати у Вейлона не став. Зараз головне було сховатися від батька та кузена, який так і норовив принизити принца.

З часом вулички змінилися. Музики чути не було, людей на вулиці ставало все менше, а будівлі навколо набули такого вигляду, наче ця частина міста пустувала та вже багато років не бачила людей.

Потріскані стіни, вибиті вікна, тиша, що аж бриніла вулицею. Еліар зачудовано розглядав похмурий район, куди його привів Вейлон.

— Де це ми? — запитав принц.

— Зараз дізнаєтесь, — без усмішки відповів слуга.

Принц не наполягав, хоча й умирав від цікавості. Раніше, коли він таки вибирався у місто, то відвідував хіба що центральну площу та декілька вуличок поряд. Так далеко він ніколи не заходив, не було потреби.

Раптом Вейлон завернув за ріг вулиці. Принц попрямував за ним та застиг на місці. Вулиця виглядала так само: ті ж самі потріскані стіни, розбиті вікна, забиті дошками, сміття, що вкривало дорогу. Але не це здивувало принца, а люди, що юрбою сиділи біля маленького багаття. Ці люди виглядали наче в’язні. Сірі, кольору пилу туніки, брудне волосся, що прилипало до обличчя, пусті очі, які дивилися кудись у порожнечу, ні на чому не концентруючись.

Принц поглянув на Вейлона круглими від подиву очима. Та слуга лиш сумно всміхнувся, зціпивши руки за спиною.

— Хто це такі? — запитав хлопець майже пошепки, аби ті люди його не почули.

— Містяни, — відповів Вейлон.

— Але… — Еліар не знав, що сказати.

Як це могли бути містяни? Вони ж виглядали наче в’язні, що щойно вийшли з темниці.

— Пам’ятаєте, я вам розповідав про людей, які вмирають з голоду? Про тих, хто замерзає у домівках, бо не має коштів на скло для вікон? Це і є вони.

Еліар не міг відвести погляду від цих людей. Їх усього було душ вісім, та найбільше його вразило двійко дітей, які тулилися до матері, такі самі змарнілі та голодні.

— Але ж там, — принц указав у напрямку головної площі, — там усе добре, будівлі нормальні, і люди веселяться.

— У центрі міста живуть ті, хто зміг знайти собі гарну роботу або успадкував багато майна від батьків. А більшість містян виглядає ось так. Нейт якраз і жив у таких умовах, тільки у іншому містечку.