Розділ 1

Eльдерон – розташувався в самому центрі Землі. Це королівство славилося на весь світ, адже ходили легенди, що його створили величні королі минулого. Це місце колись було наповнене силою та міцністю великих воїнів та славетних правителів.

Королівство захищали величні скелі та глибоководні річки. В давнину вони були такі бурхливі та широкі, що вороги не могли дістатися до замку, топилися у річках, падали в урвища всередині печер та губилися серед туманних, густих лісів. Здавалося, самі боги охороняли замок та його жителів від ворогів.

Та з тих часів минуло багато років, і хоча навколо так само стояли гострі скелі та непрохідні ліси, королівство тільки і згадувало колишню велич.

- Гей! Ви знущаєтесь із мене! - гаркнув Еліар.

Принц сидів, розвалившись на стільці. Хлопець склав ноги на стіл, де стояла велика кількість різноманітних наїдків та нарізаних фруктів.

- В-ваше Величносте, але ж ви просили виноград… - затинаючись уточнив один із слуг. Довготелесий блідий хлопчина аж дрижав від вигляду насуплених очей принца.

- Так, я просив виноград… - спокійно проговорив Еліар, голосно вдихаючи, - але я хотів без кісточок! А ти що мені приніс?

Принц гаркнув на слугу та жбурнув у нього тацю із виноградом. Той розсипався по зеленій траві, слуга  підняв тацю та уклонився принцу.

- Прийміть мої вибачення, зараз все виправлю, - хлопчина мерщій побіг до палацу шукати той виноград, якого хотів принц.

Еліар продовжував бурчати щось собі під ніс та сів ще нижче у стільці.

Королівський сад був його улюбленим місцем на весні. Акуратні вимощені гладеньким каменем алеї звивалися наче змії, огортаючи велику територію скверу. Десятки різноманітних плодових дерев саме починали цвісти, навколо співали птахи та гуділи бджоли. Яскраво-зелена трава похитувалась від прохолодного вітру, сонячні промені гріли принца. Після затяжної зими, сонце йому особливо подобалось, але коли наставало літо, принц намагався не виходити надвір, адже було надто спекотно, а от весна була його улюблена пора року. Не надто жарко, прохолодно та смачно пахне нектаром від дерев та квітів, що почали було розпускатися у маленьких клумбах попід доріжками. Де-не-де розташувалися лавки, столики та стільчики, щоб ті, хто захотів прогулятися садочком мали змогу сісти та перепочити.

Еліар заплющив очі та грівся на сонці. Він останнім часом нудився більше ніж зазвичай. Принцу все здавалося таким одноманітним та нецікавим, що здивувати чи бодай порадувати його могло лише диво.

- Ваша Високосте, - почув він тремтячий голос слуги.

Еліар насупив брови та відкрив одне око, оглядаючи величеньку тацю із соковитими гронами винограду.

- Цього разу ти приніс той? – Еліар відірвав одну ягідку та закинув у рот повільно пережовуючи.

- Так, - різко струснув головою хлопчина, - я все перевірив, цей виноград без кісточок та доволі солодкий.

Еліар жував його аж надто довго, так, що слуга встиг побіліти, передчуваючи як таця полетить прямо йому у обличчя, як ставалося доволі часто. Але натомість принц усміхнувся одним кутиком уст та кивнув.

- Добре, залишай його та йди.

- Дякую, - хлопець тремтячими руками поклав тацю на стіл, вклонився та пішов геть.

Еліар не знав його імені, воно його не надто цікавило. Цей хлопець працював тут недавно, принц чув, що він із бідної родини із містечка поруч. Батьки його загинули взимку. Оселя не опалювалась, оскільки не вистачало дров, а харчів було так мало, що навіть не відомо від чого саме померли його батьки. Та Еліара не обходило походження цього слуги, той вмів тільки дратувати та кожного разу як бачив принца дрижав.

Попри паскудний характер, Еліар не дозволяв собі бити прислугу чи казати особисті образи. Він не був злим чи жорстоким, зовсім ні, йому просто було надто нудно. Батьки обожнювали його, тому він з самого народження мав все, про що навіть не встигав подумати. Це було життя мрії для багатьох, хто мешкав у містечках королівства. Та Еліар не бачив у цьому нічого особливого, адже він не мав жодного уявлення, що можна жити по-іншому.

Звісно, він чув історії про які перешіптуються слуги. Про людей, які помирали на вулицях, про голод у період зими, про повені та аномальну спеку. Чув про поганий врожай, який означав смерті цілих сімей. Та це було десь там, з ним такого не станеться, тому принц пропускав всі ті історії повз вуха, більше того, він навіть не вірив половині всього, що чув. Адже як таке може бути? Як може не вистачати їжі якщо у нього її було завжди вдосталь. Найвишуканіші страви, вино яке чекало десять років, щоб потрапити йому у келих, все, що тільки можна бажати. Хіба ж могла вся ця їжа просто закінчитись? Звісно ні.

Еліар продовжував насолоджуватися сонячними ваннами та потроху пережовував солодкий виноград. Його думки були порожні, він нічого не планував та не мав жодних мрій. Просто йшов за течією, і зовсім не нарікав на те.

- Тепло сьогодні, чи не так? – почув він голос праворуч від себе.

Еліар відкрив одне око, мружачись від сонця, та поглянув на чоловіка, що стояв просто перед ним.

Вейлон тільки усміхнувся. Це був його улюблений слуга, цей чоловік дбав про принца, коли той був ще дитиною. За стільки років Вейлон став для Еліара не просто прислугою, чимось більшим: другом, товаришем, можливо навіть заміною батька, який частіше проводив час із роботою ніж із сином.