3

Можливо, у словах Марго була крапля істини, або навіть озеро, океан... І тоді це вже я була не права в тому, що відмовилася "перерити інтернет і підняти на вуха все місто, якщо буде потрібно", як пропонувала подруга.

Я навіть не ображалася, коли вона демонстративно підіймала очі до гори, називаючи мене боягузкою. Нехай так, але мені подобалося це почуття: трохи таємниці, трохи дива... Щоразу, саме в цю мить наші графіки збігалися, і я знала, що побачу його. Дійшло навіть до абсурду. На честь свят нас відпустили із занять раніше, а я сиджу на станції, кваплячи час. Два поїзди вже пропустила… Натомість наступний буде його. І я все вирішила!

Так, мені дуже подобається наша традиція. Я вже не ховаю очі та не червонію, коли зустрічаюся з ним поглядом, руки самі собою тягнуться до змійки рюкзака, звично одним рухом витягуючи блокнот, і я малюю... З грудня малюю тільки його, а в блокноті вже закінчуються сторінки. Сьогодні 14 лютого. Сім тижнів минуло… Зрештою, я ж можу просто подарувати один із портретів. І в цьому немає нічого такого, я часто дарую такі начерки, тим з кого вони намальовані. Різниця тільки в тому, що зазвичай це випадкові люди, і малюю їх один раз, а не десятки…

Механічний голос оголошує про прибуття поїзда, і я рішуче підводжуся з лавки, повертаючи огризок олівця назад у надра "Бермудського трикутника" моєї сумки. Сьогодні мені потрібен лише блокнот, і я рішуче прямую до першого вагону.

Зовсім я не боягузка і не заяче серце. Ось зараз подарую малюнок, і хай тільки спробує Марго ще раз мені щось сказати.

Час обідній, людей небагато, мені залишається зробити останній крок. Я звично кидаю погляд на машиніста – і серце падає в п’яти. Машиніст є, мого немає... Я навіть завмерла на місці, та так несподівано, що мужик ззаду протаранив мене плечем. У вагон зайшла бездумно, на автопілоті. Встала на своє місце, розчаровано ховаючи блокнот у рюкзак, змінюючи його телефоном. Останній якраз завібрував, розриваючись від повідомлень.

– Ну, що? Твій машиніст на місці?

– Ні, – відповідаю я і бачу, що вона друкує мені відповідь. Я знаю все, що вона скаже, тому випереджаю її. – Я згодна. Шукай його.

На секунду вона перестає набирати повідомлення, але через мить я вже ледве не потопаю у потоці смайлів і емодзі. У текст емоції подруги явно не вміщаються, тому, як тільки поїзд робить зупинку і шум стихає, включаю кружечок від неї… Здається, Марго готова верещати від радості, але стримується щосили, тому просто стрибає на фоні дуже знайомих синьо-жовтих смуг “Спортивної”. Виходить, ми зовсім трохи розминулися з нею, на одну станцію.

– Ну нарешті! Я вже думала не дочекаюся! Але ти не хвилюйся я знала, що рано чи пізно ти визнаєш мою геніальність! До того ж, я більше не можу це приховувати, – ця лисиця ще й кривлятися встигає. – Я вже все дізналася! І взагалі таке-е-е дізналася, що тобі й не снилося!.. Коротше чекай на мене, я вже в метро, їду в наступному поїзді, по твоїх слідах.

– От зараза! Мстить мені не інакше. Мені ж тепер весь цей час мучитися і гадати, що вона там з’ясувала…

Станція, ще одна... Марго на мої запитання шле смайли, що безсоромно регочуть з мене. Все з нею ясно. Дорвалася подруга до своєї стихії... Але на душі все одно стає спокійніше: якби вона знайшла щось погане, вона не була б такою радісною. І як підтвердження моїх думок, Марго, все ж таки надсилає коротке повідомлення: "Не одружений". І хитрий смайл слідом.

Все-таки я її обожнюю!

От і до моєї станції під'їжджаємо. Зараз вийду, почекаю Марго, а потім...

Та всі думки про «потім» довелося відкласти, тільки-но двері відчинилися.

Важко не впізнати обличчя того, чий портрет я вже можу намалювати по пам'яті. Нехай він сьогодні не у формі, нехай половину фігури перекриває величезний букет білих тюльпанів. Але дивиться він на мене, і варто нам зробити крок назустріч один одному, всі сумніви тануть, як сніг на весні.

І безмовне питання «Він чекає мене?» змінюється розумінням: чекає!

Чекає саме на мене!

– Привіт, – посміхається, роздивляючись мене і утримуючи букет однією рукою, другу простягає мені. – Я Влад.

– Мирослава. Тобто Міра, – трохи гублюсь, коли він м'яко стискає мою руку на секунду затримавши її у своїй долоні. – Привіт…

Електричка їде під супровід гулу і вітру, а я тільки й думаю про те, що було б здорово якби моє волосся зараз злетіло як у рекламі шампуню, а не як це зазвичай відбувається у найвідповідальніші моменти. Але Влад дивиться з таким теплом, навіть ніжністю... Хлопець на голову вищий за мене, і щоб перекричати гул йому доводиться нахилитися ближче.

– Це тобі, – простягає букет.

Все-таки мені! І я нічого не вигадала, і не нафантазувала, і зовсім все це не було випадковістю. Я беру букет, намагаючись приховати за квітами червоні щоки. Але рятують мене зовсім не вони, а чоловіча рука, що несподівано лягає на плече Влада.

– О Владе, привіт. А ти чого не на зміні? Сьогодні ж твоя художниця має бути, – хмикає якийсь хлопець.

– Тобі обов'язково завжди бути таким треплом, так? – Влад трохи обертається до друга, але при цьому коситься на мене. А я слухаю. Навіть дуже уважно. І з величезною усмішкою на обличчі, але це вже не навмисне.