2

Місяць потому…

– Поясни, куди ми так поспішаємо? – Марго ледве плететься позаду, і мені доводиться схопити її за руку і тягнути на буксирі.

– Потяги, між іншим, приходять за розкладом.

– Я за них рада. Але це не пояснює, чому ми біжимо як на пожежу!

– Якщо йти швидко, то не доведеться чекати.

– А якщо повільно – ноги будуть цілі! До речі, у мене чоботи на підборах! – вона зупиняється посеред проходу, демонстративно виставляючи вперед ногу, а я починаю потихеньку закипати.

Невже так важко зробити, як я прошу? Без пояснень…

Чому саме так? А тому, що я й гадки не маю, як їй пояснити, що вже місяць спеціально їжджу виключно в цей час, аби тільки побачити свого незнайомця.

– Гаразд. Не хочеш не біжи, – кидаю я навіть не ображено, а вже просто тривожно. Знайомий гул! Я зриваюся з місця миттєво. Позаду, цокаючи підборами по плитці,  щось бурчить Марго, але не відстає від мене ні на крок.

Ми вибігаємо на станцію майже одночасно. Але що з того… Побачити, як останній вагон зникає в темряві тунелю – явно не було моєю заповітною мрією. Мовчки спускаюся сходами, стискаючи в руках невеликий чорний блокнот у шкіряній обкладинці та огризок вугільного олівця. У поспіху тепер немає сенсу.

– Міра, ну Мір… Ну подумаєш постоїмо пару зайвих хвилин. У чому проблема?

– Немає проблем, – відповідаю все ще міцно стискаючи блокнот.

Проблем немає, просто сьомий портрет свого машиніста я намалюю не сьогодні.

Марго мовчить, хоч і починає на мене підозріло підглядати. Надовго її терпіння не вистачить: не той характер, і все ж таки я не поспішаю говорити. Іноді я сама боюся тієї кипучої діяльності, яку вона готова розвести з будь-якого цікавого приводу.

На станцію прибуває чергова електричка. Час не той і йде в інший бік, але я все одно не можу втриматися. Обертаюся, вдивляючись у кабіну – якийсь лисий мужик… Так, це явно не мій принц…

Відвертаюсь трохи розчаровано і в ту ж мить натикаюся на уважний погляд Марго.

– Що?

– Та ні, нічого… – тягне вона задумливо покручуючи кольорову бахрому на шарфі.

Наступна електричка наша – машиніст, на жаль, не мій. Не змінюючи звички, йду до перших дверей, ось тільки зайти у вагон не встигаю – Марго хапає мене за руку і тягне на середину станції, змушуючи мене сісти на лавочку. Сама вона встає наді мною уперши руки в боки, немов ревнива дружина, і з інтонаціями досвідченого слідчого каже:

– Розповідай!

– Що?

– Усе! Ти ж не думаєш, що я сліпа?

– Та нема чого розповідати, – кажу спокійно, ненароком опускаючи погляд на блокнот, що так і продовжую стискати в руці. Намагаюся сховати його в сумку, але це стає моєю головною помилкою.

– Що у блокноті?

– Марго, ну що за допит?

– Профілактичний поки що. Та є в мене кілька версій.

– Ну які версії?

– Такі, що ти щось від мене приховуєш! Від найкращої подруги між іншим!

– Та нічого я не приховую, – простягаю блокнот – це просто замальовки.

– Подивимося… – Марго розкриває блокнот обережно гортаючи сторінки та промовляючи вголос: – Просто замальовки, а натурник один. В академії таких немає, на брата твого не схожий, хлопця в тебе теж нема... Я б знала! Та й взагалі, ти ж або вдома, або на навчанні, або зі мною. Тоді звідки ось ця збірка краси – вона повертає блокнот до мене і починає гортати. Сторінка за сторінкою, а обличчя одне.

– Звичайні портрети.

– А ось це ні-і-і. Я тебе знаю. Тож зізнавався хто він!? Адже в тебе між домом і навчанням тільки дорога... Стоп. Стривай, не кажи. Я вгадаю! Я все зрозуміла! Машиніст! Я права? – нічого не відповідаю, але здається емоції на моєму обличчі вона читає навіть краще, ніж субтитри. – Все зрозуміло. Ну, тепер я спокійна. Ось чому ти таким голодним поглядом усі потяги проводжаєш. Фух, навіть легше стало на душі. Ну і?..

– Що «і»?

– Ти знущаєшся? Як його звуть? Коли побачення? Чи ви вже ходили?

– Яке побачення? Ми навіть не знайомі!

– Мирослава, ти серйозно? Ти просто красуня, він теж симпатяга, хоч і не в моєму смаку: надто правильний якийсь. Але тобі такого й треба! Отже, ще не знайомі?

– Саме так. Я просто малюю його…

– Про-о-осто малю-ю-ю-ю, – передражнила мене Марго, перекручуючи голосні. – А як на мене, ти просто закохалася по вуха у його намальований образ. А закоханість – це ще не кохання. І її, як і життя, треба брати в свої руки!

– І що, по-твоєму, я маю робити? Підійти наступного разу до його кабіни, постукати у віконце і сказати: –  Ходімо на побачення?

– Приблизно так, а що тебе бентежить?

– Та все! Може в нього сім'я, дружина, і семеро по лавках.

– Ну, семеро це ти явно загнула, – скептично глянула на портрет Марго. – Коли б він встиг?Хоча…