1

"Я встигну" – повторюю сама собі знов і знов та прискорюю крок, зрештою просто переходячи на біг. Мчу як божевільна підземним переходом, обганяючи людей наче суперників на формулі-1. Біжу повз магазини з сяючими вітринами, повз забавних школярів, що крокують парами в зелених краватках-косинках. Метро… Гудуть вагони електричок, гомонить натовп навколо. Але все це звичне та знайоме, тож не минає й хвилини, а я вже стою на широких сходах, згори оглядаючи станцію. Можна було б ліниво розглядати кожну синьо-жовту смужку на стелі або перерахувати всі станції цієї гілки, але часу немає. Слух мене не підвів: поїзд уже на платформі, пасажири один за одним заходять у вагон, злагоджено і швидко, а краще б повільніше. Я ж тут буквально лечу, як кінь у пальто. Хоча скоріше коза, гірська. Ще трохи! Трохи... Перестрибую відразу через три щаблі, та так граціозно, що мене, певно, прийняли б у балетну студію після таких піруетів, якби свого часу я не обрала художку.

Останні три сходинки... Один крок. Але двері зачиняються перед моїм носом, і я вже відчуваю, як спалахують вогнем мої щоки. Тут і субтитри не потрібні, щоб прочитати усі мої почуття та думки, достатньо виразної міміки.

Та як так?! Це ж просто несправедливо і… І не встигаю я розпалитися як слід, як раптом двері роз'їжджаються. Не гаючи ані секунди на роздуми, роблю цей останній крок.

"Обережно! Двері зачиняються. Наступна станція – Заводська."

Серце досі шалено б'ється, я намагаюся перевести подих і при цьому не виплюнути легені. І тільки зараз замислююся – а навіщо я, власне, так мчала? Я ж нікуди не запізнююся!.. Ось вона – звичка сучасної людини – вічний поспіх.

Стримуючи сміх, встаю на своє улюблене місце біля дверей і притискаю лоба до холодного скла. А за ним темрява, сірими зміями в рудуватих відблисках в'ються труби, згинаються, переплітаються ледь помітними на швидкості візерунками. Це заспокоює… Я в якомусь сенсі за це і люблю метро: як би ти не поспішав і не спізнювався, але якщо зайшов у вагон, то вже немає сенсу сіпатися і хвилюватися – поїзд від цього швидше не поїде. Можна просто завмерти, дивлячись на власне відображення і думати про що завгодно. Ностальгувати про літо, мріяти про новорічні свята, що стрімко наближаються, або ж філософствувати про сенс життя і наше місце у всесвіті.

Дві хвилини проходять швидко, темрява тунелю змінюється сірими колонами та приглушеним світлом білих люстр. Поїзд м'яко уповільнює хід, десь на тлі моїх думок звучить механічне "Обережно двері відчиняються..." і щось змушує мене підняти погляд.

Дзеркала на станціях явно поставлені не для пасажирів, але й дивлюся я не на себе. Погляд сам собою чіпляється за кабіну машиніста: молодий хлопець, може на пару років мене старше, світле русяве волосся, правильні риси обличчя, мужні, але по-своєму м'які. Я здається навіть трохи піддаюся вперед, намагаючись краще розгледіти його, але несподівано він дивиться прямо на мене, і вся моя цікавість кудись випаровується, а разом з нею сміливість. Відводжу погляд раніше, ніж встигаю подумати і дивлюся куди завгодно, але не на нього... Кого я намагаюся переконати в тому, що це випадковість, і я не витріщалася на нього як заворожена? Себе, його чи пасажирів, яким байдуже на мої тривоги?

Цілих дві хвилини вдивляюся виключно у своє відображення – світле волосся, косий чубчик набік… Можна сказати, що зовнішність у мене миловидна. Так подивишся — і одразу видно: я й мухи не скривджу. Очі, як у Бембі, а як вітер ще спробуй доведи, що ніхто мене не образив, і я не збираюся ревіти. Зі мною таке вже не раз траплялося. Хоча я вже давно не дитина – останній курс університету.

Двері вагонів відчиняються. Потік людей в обох напрямках. Двері зачиняються…

Ще мить – і поїзд рушить, станція залишиться позаду, разом із дзеркалами… І тут я все-таки не витримую та піднімаю очі, безсовісно намагаючись зробити кар’єру шпигунки… за машиністом.

Короткі впевнені рухи, спокійний погляд. У мій бік він і не дивиться, та й зміщується так, що у полі зору залишається тільки рука. Мені б зітхнути спокійно, але чомусь стає навіть прикро. Прикро, що він не дивиться на мене? Що за нісенітниця... Шкода тільки, що зупинки такі короткі. І дзеркала вузькі. І їхати мені лише п'ять станцій.

Задумливо вожу пальцем по білих літерах на склі "Не притулятися". А в голові одна нав'язлива думка: хочу його намалювати. Довго з собою боротися у мене не виходить і, варто поїзду завмерти на черговій станції, я стою вже з блокнотом у руках, подумки радіючи, що зараз не година пік, і я встигаю хоч щось розгледіти в проміжках натовпу.

Я майже не дивлюся на папір, намагаючись вистежити його профіль. Легкий поворот голови, і я зчитую всі деталі мало не висунувши язик. Тільки волосся все норовить перекрити огляд і доводиться час від часу відволікатися, роздратовано здуваючи світлі пасма з очей. Часу обмаль, і я поспішаю. Плавна лінія намічає загальний силует, десь посилюю натиск, десь тон звожу нанівець. На очах затримуюсь особливо, і в якусь мить хлопець дивиться прямо на мене. Дуже добре! Чудовий погляд. Так виразніше вийде на портреті. Ще ось тут посилити контраст і… Потяг уже їде, але хоч я малюю по пам'яті, блокнот у руках трясе, штрихи лягають рваними нерівними лініями і деталі ними не опрацювати, тому я заповнюю тло.

Знову дзеркало, відображення, лінія губ... Її треба підправити – додаю м'який ледь помітний вигин, як натяк на посмішку. І знову ловлю його погляд – очі варто зробити трохи більшим. Добрі в нього очі. Взагалі він такий ніби… надійний.