Наступна ланка

Сонце виглянуло із-за хмар, і я на мить подумав, що літо повернулося. Зарості акації спалахнули золотистим вогнем, який засліпив мене й змусив підвести очі догори. Крізь брудно-сині клапті хмар витікала блакить, ніби там пролився потік мазків постімпресіоніста. Розхристаною стрілою її перекреслив слід від літака. Я опустив очі, побачивши, як з проводів злетіла зграйка птахів і чомусь уявив все це як фотознімок, стоп-кадр, насичений осінніми кольорами. Повіяло запахами ранкової прохолоди, а я стояв, розгублений і наляканий, коло сірих будинків і тужливого соснового узлісся.
      Це трапилось вдруге. З того, першого разу, минуло вже кілька місяців і я майже переконав себе, що то була жахлива випадковість. Тепер розумію, що ні. Миттєвість назад, здавалося, я стояв посеред темного коридору й дивився на силует. Жіноча фігура зазубреним лезом розрізала навпіл вікно. Ми обоє мовчали, лише плач хлопчика біля наших ніг підтверджував мені, що це діється насправді. Догорало літо, а з ним, виявилося, і моє сімейне життя. Вони пішли, і я ще  довго  бродив по кімнатах, зустрічаючи лиш тіні в кутках, осиротілих без дитячих іграшок. А потім — клац… і я вже був тут, стояв на цій околиці й не міг зрозуміти, чому мене оточує холодна осінь. 
  Ниточка пам’яті, яка зв’язувала моє теперішнє місцеперебування із попереднім випарувалася й розтанула ріденьким димком. Усвідомлення цього поступово вливалося до моєї крові, пливло неквапливо до мозку і змушувало його ціпеніти час від часу. Тут вулиця міста закінчувалася тупиком. Повз мене зрідка проходили люди, зиркаючи підозрілими поглядами. Вигляд вони мали трохи дикуватий, особливо вражав одяг, що видавався як здобич з магазину секонд-хенда. Проїжджали авто, здебільшого обшарпані «жигулі» й «москвичі». Дощова вода у вибоїнах з останніх сил тримала сліпучу лазур. 
  «Мені вже точно траплявся на очі цей бісів закуток, але коли?»
  Я глянув на свої руки. Вони покрилися тонким шаром пилу. Власне, як обличчя, одяг і кросівки. Кишені куртки порожні. Мобільного не було. Лише у лівій кишені джинсів я намацав листок паперу, складений вчетверо. Розгорнувши його, побачив кілька слів, написаних олівцем. Незнайомі слова й мова. Схожі вони були на результат чиїхось старань у каліграфії. Ретельно розписані букви, із дрібними завитками й дивними розривами в словах. Серед цієї тарабарщини вирізнялись лише чотири цифри. 1999. Наче рік якийсь чи що? Листок був не мій і бачив я його вперше.
  Різкий порив вітру ледь не вирвав папір із рук. Мимо пройшла парочка — двоє підлітків, одягнені в якийсь мотлох. Вітер підняв спутане волосся дівчини, висвітивши в її очах барву лякаючої чужинності. Її погляд пробіг по мені від голови до п’ят і вона засміялась. Наче пилкою розрізали шмат пінопласту. Хлопець нахилився і щось прошепотів подрузі на вухо. Після цього реготали вони вже разом. Її старомодна жовта куртка здалась мені невеселим символом цієї холодної пори, в якій я так несподівано опинився. 
  Я відчув себе хворим напівсліпим псом, випханим із дому напризволяще. Дещо стало зрозуміло вже зараз: я занадто довго стою на цьому перехресті. Забагато людей бачать мене таким, запилюженим і розгубленим. Скоро це їм набридне й вони почнуть копати собаку ногами. У людей завжди викликає підозру чиясь несхожість, мені б про це не знати. Тому пора кудись валити. В дорозі подумаю, що робити далі.

    Небо знову затягнулось свинцевою ковдрою, яка неодмінно принесе дощ. На подвір’ї найближчого будинку з’явилась жінка середнього віку в чорному кожусі й фіолетовій плісированій спідниці. Я вже ступив пару кроків, коли побачив, що вона, спершись рукою об дитячу гойдалку, дивиться прямо на мене. Її очі — зелені камінці із нереальним жовтуватим відблиском. Наче то були дзеркальця, у яких відбивалася конаюча осінь. Вона ледь-ледь посміхалась; губи на блідому обличчі червоніли грубою рискою. Я йшов паралельно огорожі й не планував зупинятися, хоч ціль для себе ще не визначив. Але й не дивитися у ці очі я теж не міг. Наче хрущі в банці, думки гуділи в голові.    
  «Де я і що відбувається? Що не так із погодою і порою року? Чому ці люди такі знайомі й чужі водночас?»
  І тут з-за огорожі долинув голос. Ніколи не чув такого м’якого заспокійливого тембру.
  — Ось над чим-чим, а над прикидом тобі попрацювати треба було ретельніше. 
  В зелених очах зблиснула цікавість. 
  — Бо знаєш, як буває: люди теревенять між собою про чужинців, одягнених як модні іноземці, котрі вештаються по вулицях, ніби з дурки втекли. Я перебільшую трохи, то буває рідко, та все-таки… За безпеку в цій дірі я ручитись не можу.
  Дивно чути такі слова від людини в квітастій хустці й гумових калошах. 
  — Та не полошись ти, то я жартую так. Побачила такого модника, та й думаю – налякаю трохи хлопця. — Вона засміялась і махнула рукою. — Зупинись на хвилинку, підійди. Знаю, знаю, хто ти. Давно я вас не бачила, вже певно пройшло кілька років. А ти молодий, аж занадто. Попередні були старші, а деякі просто розвалюхи. Не бійся, кажу, я не кусаюсь.
  Вона зробила різкий рух, хлопнувши по шапці гвинта на гойдалці й позаду неї грюкнуло, ніби вдарились одна об одну дві глиняні фігурки. Жінка озирнулась. У моєму мозку, отому спантеличеному згустку нервів, зблиснула несподівана думка. Вона, ця думка, проста як двері. Вона смішна, але й жахаюча до втрати глузду. 
  «Це все просто сон». 
  Думка була рятувальним колом, що гойдалось на воді. Та не встиг я зачепитися за коло, як воно, зморщившись, пішло на дно. Раптом все навколо якось зблідло, мов кіно з сучасного перемкнулось на серіал із восьмидесятих. Я зупинився. 
  «Хіба так може бути? Це ж фантастика якась. А що, як я досі в стаціонарі, наковтався пігулок, лежу,  втупившись у стелю?» 
  Жінка ляснула долонями, вирвавши мене з трансу. 
  — Слухай, ти підійдеш чи мені до тебе перелазити через паркан? — Вона стишила голос. — Лякливий ти якийсь чи загальмований, не можу розібрати. 
  Я роззирнувся. На вулиці ми були самі.
  — На рахунок небезпеки я не жартувала. Задовго ти вже стирчиш у цьому тупику, ще хвилин зо двадцять і буде пізно. Сьогодні, коли такий ласий шматочок крутиться на видноті, думаю, вони прилетять швиденько. От тоді вже точно буде пізно! Ні я, ні твої чортові друзяки із «Галактики» вже нічого не вдіють. Повір, я знаю, що кажу, бо свідком побувала… Що з тобою?
  Я відчув, що падаю. Лавина накривала мене повільно, але дуже щільно й гаряче-задушливо. А все через те, що її слова щось колупнули в моїй пам’яті. Щось пробудилось і перло назовні. Дряпало зсередини тонку плівку сховку від реальності, де вмостився мій розум. 
  На її обличчі промелькнула стурбованість.
  — Ти що, не пам’ятаєш нічого? Слухай, і таке трапляється, хоч й рідко. Бачу, що допомога тут потрібна особлива.
   Крізь пелену я дивився як вона йде до дверцят, виходить і бере мене за руку. Дотик її шкіри  нагадав мені доторк руки дружини. 
  «Колишньої дружини»,  — поправив я сам себе. 
  Ми йшли до хати по бетонній доріжці і я рахував фігурки гномів і тварин, розставлених на траві. Під ногами опале листя розходилось у обидві сторони як земля з-під плуга. Жінка залишала за собою дивовижний запах, схожий на щось давно-давно забуте. У такому стані я навіть не намагався зрозуміти, де й коли чув його раніше. Щось одночасно ранкове, свіже, але й злегка трухляве, вологе, застояне. 
  Ми зайшли в дім, проминули коридор і опинилися в кухні. Тут панувала напівтемрява. Вздовж однієї стіни чорними прямокутниками стояли й висіли шафки. За вікном дерево шкрябало по склу тонким зеленуватим гіллям. Відчуття блідої чужорідності посилилось ще трохи, коли ми сіли за стіл один навпроти одного. На столі стояла миска із цукерками. Я перевів погляд на різноколірну масу й зрозумів, що голодний. Страшенно голодний, немов ні разу за ці пропалі місяці не мав крихти в роті.
   В кухні панував незвичний запах — не харчів, а схожий на димок від спаленої проводки. Раптом через відкриті двері до вітальні я помітив телевізор на коричневій лакованій тумбі. Старий кольоровий «Електрон», накритий зверху плетеною хустинкою. Малим я бігав до сусіда дивитись на такому мультики, бо наш «Рекорд» був чорно-білим.
   «Цей світ не може бути справжнім, — спливла думка не першої свіжості. — Немає людей, які  ще дивляться такі телики».
   Та зелені очі навпроти, м’яка тепла  рука, яка тільки-но була в моїй руці, уривчасте дихання нас обох говорили про зворотне. Знову дійсність закарбувалась фотознімком, різким у центрі, трохи розмитим по краях. Жінка посміхалась. Її червоні губи випромінювали мало не відчутне шкірою світлофорне тепло.
   Я спромігся на перші слова цього дивного ранку. Мій голос навіть для мене зазвучав хрипотою незнайомця. 
   — Як називається це місто і хто ви така?
   Її брова підскочила вгору, певно, від здивування, що я ще в змозі говорити.
   —  Все насправді погано. Але ж повинні вони були тебе попередити про такі от побічки! Не всім щастить добратись до цілі із тою самою головою, що й на старті, та завдання своє ти ж мусиш пам’ятати, інакше, як же ти його виконаєш? Чи це перша твоя місія? — Жінка сверлила мене поглядом. —  Та без різниці, що ти відповіси — ти вгруз. 
   — Вгруз? — Це слово, як і попередні, я теж недавно чув. У роті, докупи з відчуттям голоду, добавився масний глинистий присмак.
  Вона не звернула уваги.
   — Слухай, скажи чесно: не маєш такого відчуття, що вже бував тут або в схожому місці? Хата моя не видається знайомою? Чи місце отам, на узбіччі — не проходив ним раніше?
  Вона говорила, позираючи до вікна. Там голе дерево невідомого мені виду продовжувало хитатися під холодним вітром. Гномики й звірята посміхались мертвими посмішками. Дорога пустувала. Я відкрив рота щось сказати, та протухла думка знову випірнула на поверхню. 
  «Якщо це не сон, значить я збожеволів. Це моя хвора уява намалювала цих людей, це місто, ці слова. Ці зелені відьмині очі».
  — Ти, чоловіче, в небезпеці. Я теж матиму проблеми, та мені не звикати. Зараз нам потрібно подумати, як тебе сховати. Сподіваюсь, вони не зайдуть у будинок, щоб зробити обшук, бо ж і слідів ти особливих не залишив. Тих пару людей, які тебе бачили, вони вже не відшукають, я до розпитувань готова, тому, думаю, минеться. Єдина річ, яку необхідно зробити негайно, це пригадати, по який предмет тебе відрядили. Ти мусиш добряче напружити мізки, бо за тебе це ніхто не зробить.  
  Вона простягла руки й міцно вхопила мої долоні.  
  — Згадуй! Предмет. Річ, за якою вас посилають, бо не можуть самі дістати її. Ця річ тобі відома надзвичайно добре, може, ти навіть розпрощався з нею недавно, але вперше здобув її саме тут через декілька годин, десь недалеко звідси, в межах п’яти кілометрів.
  Від того її міцного доторку в голові сяйнула крапка, яка, розширившись, перетворилась на впевнений спогад номер один.