Наступала ніч

Сивий прямував додому. Дорога, що простягалася перед ним, була довгою і важкою. Вона почалася вже давно. І триватиме ще довго. Але він про це не думав. Намагався не думати.  Його розум полонила тільки одна єдина думка — треба будь-що дістатися додому. Все інше не має значення. Лише дім.
Насправді Сивий ніколи не задавався питанням, чому саме дім настільки важливий. Він просто відчував, що має бути вдома. Тільки там все встає на свої місця. Там вдосталь їжі і води. Засинаючи вдома, можна не боятися своєї безпорадності. А ще там на нього чекає вона.
Сивий давно полишив той вік, який можна вважати молодістю. Він не знав, скільки точно йому років, але відчував, що вже знаходиться на заході свого сонця. Про це свідчила постійна біль у м’язах і суглобах. Він швидко втомлювався, а коли втомлювався, йому ставало важко дихати. Його пальці були покручені хворобою, ліве око майже нічого не бачило.
Все життя Сивого було сповнене болю. Він тисячі разів втрачав свій дім і тисячі разів долав величезні відстані, аби повернутися. Розгублений, голодний і втомлений, він тисячі разів озирався самотній, не знаючи, де опинився. Але щоразу якесь внутрішнє почуття вело його. І досі ще жодного разу це відчуття не обмануло. Куди б не закинули його мучителі, де б він з їхньої злої волі не опинився, Сивий завжди знаходив шлях додому. І повертався туди, де на нього чекала вона.
Він добре пам’ятав, яка вона. Пам’ятав її статуру і її голос. Пам’ятав те особливе тепло, яке вони відчували, коли сиділи, мовчки притиснувшись один до одного. Вона зазвичай мовчала. А він не міг мовчати. Він торкався носом її щоки і без зупину розповідав їй про те, яке щасливе життя чекає на них попереду. Про дітей, які у них будуть. Про ситі, спокійні, сонячні дні. Вона вірила йому. Вона завжди вірила йому.
Так само, як вірила йому попередня. І та, що була ще раніше. Він пережив усіх їх, хоч і не бажав цього. Пережив, тим самим зламавши свою власну обіцянку — про спільне щасливе життя, про смерть в один день. І кожного разу, коли він втрачав кохання свого життя, мучителі позбавляли його навіть права на скорботу. Щоразу вони давали йому нову кохану — ще молодшу, ще переляканішу. І Сивий відкладав свої печалі, наче вони не мали значення. Кожного разу він думав — вона не винна, вона така ж жертва, як і я.
Сильний вітер вдарив Сивому в груди. Він сповільнився. Дихати було важко. Якщо він зараз впаде, ніхто йому не допоможе. Довкола нього простиралися невідомі пейзажі. Поле та ліс, а трохи подалі — незнайоме для нього місто. День доходив кінця, і це місто поволі запалювалося багаточисельними жовтими вогниками. Дім. Його дім — там де вона. А мучителі завжди слідкували за тим, щоб вона у нього була. Сивий відчув, як кров почала пульсувати у нього в голові. Вона гупала так сильно, що він окрім того биття не чув нічого довкола.
Вечір був прохолодний і тихий. Але Сивий знав, що це відчуття тиши — оманливе. Він пам’ятав запах пороху та крові, що поволі просочував все довкола. Цей запах був особливо сильним там, звідки почався шлях Сивого додому. Цей запах стояв у повітрі, ним пахли навіть вода і іжа. По землі впевненно крокувала смерть, захоплюючи все більше територій. Сивий знав, що ту смерть народжують його мучителі. Що вони несуть її собі подібним і хочуть, аби її було якомога більше. Вони спілкуються між собою, навіть на великих відстанях. Вони розповідають один одному, де у їх противників слабкі місця, аби бити по тих місцях ще дужче. Якби був спосіб завадити ним. Якби можна було зламати їх систему оповіщень. Лише одне втрачене повідомлення — і у їхньому агресивному наступі міг би з’явитися пролом.
Шлях давався Сивому важко. Важче, ніж попередні рази. Заважала капсула, яку мучителі зробили частиною його лівої ноги. Та капсула не була ані завеликою, ані заважкою. Але старому Сивому навіть цієї незначної ваги було достатньо для того, аби втома все сильніше давила на нього, ломала, перекручувала.
Сивий опустив голову і заплющив очі. Вперше в житті йому спало на думку — здатися. Покласти кінець цим бескінечним поверненням додому. Знайти темний закуток серед вулиць одного з тих міст, що трапляються на його шляху. Забитися в кут. Забутися сном. Він знав — якщо зупиниться, то не переживе цієї ночі, ставши жертвою чиїхось злих намірів. Але думка, що він не доживе до ранку, цього разу не злякала Сивого. Навпаки, вона принесла йому відчуття спокою. І це здивувало його.
Раптом Сивий відчув чиюсь присутність поруч. Він знайшов в собі сили відкрити очі і подивитися в бік. Поряд з ним був другий, молодший. Рухався паралельно з ним у тому самому напрямку. Сивий знав його. Вони народились і виросли в одному і тому самому місці. Їх обох змусили покинути дім. І тепер вони обоє поверталися назад. Сивий опустив очі. Нога другого була збільшена за рахунок такої самої капсули, як і у нього.
Ці капсули однакові, раптом здогадався Сивий. Їх продублювали на випадок, якщо один з них не дістанеться дому. Він мимоволі придивився до другого. У кожному русі його суперника відчувалися сила і міць. Він був здоровий, дужий і майже не виглядав втомленим. Сивому стало сумно — якщо хтось з них і не дістанеться додому, то це буде він.
Принаймні вони рухаються в один і той самий бік. Бо в якийсь момент Сивому почало здаватися, що він вже не знає, де саме дім. Наче компас всередині нього почав збоїти. Це або вік, або втома, подумав він.
Можливо, вік чи втома і не дозволили йому вчасно побачити тінь, що відділилася від одного з дерев, повз які проходив шлях Сивого. Ця тінь була надзвичайно швидка. І беззвучна. Навіть якби Сивий і помітив її вчасно, він навряд би встиг відреагувати. Сховатися не було де. А дати відсіч тіні Сивий був нездатен. Ніхто не був на таке здатен.
Тінь налетіла на нього. Вдарила його, оглушивши. Гострими лезами полоснула його бік, живіт, ногу. Світ довкола Сивого закрутився, перемішуючись. Сивому хотілося кричати, але він боявся подати бодай звук. Його падіння було одночасно і безкінечно-довгим, і надто раптовим. Він гупнувся спиною об землю, і всі його старечі кістки  від того затріщали.
Він думав, що помер. Але свідомість не полишила його.
Сивий лежав і дивився на зоряне небо над своєю головою. Він бачив над собою смертоносну тінь, що міцно затисла у своїх гострих пазурах того другого. Той ще смикався, але пазурі вже пробили його молоде тіло. Він не зможе вирватися з них. Ніхто не зміг би.
Довкола знову запала тиша. Сивий спробував поворухнутися, і йому це вдалося. Він перевернувся зі спини і поволі піднявся на ноги. Його рани були поверхові. Він був вимащений у власній крові, але майже не відчував болю. От тільки на лівій нозі чогось не висталало. Циліндр зник, раптом усвідомив Сивий. І це усвідомлення мимоволі сповнило його радістю.
Треба було продовжувати свій шлях.
Сивий озирнувся. Серце все ще вистрибувало з його грудей. Переляк, що він пережив, виявився таким сильним, що Сивий все ніяк не міг зібратися з думками. Він дивився в різні боки, повертався вперед і назад, намагаючись знову налаштувати свій компас. Але нічого не виходило. Відчуття дому зникло. Зникло бесповоротно. Сивий не знав, куди йому рушати. Він спинився, заціпенілий, переляканий.
Але переляк його тривав недовго. Поволі страх відступив, і на його місце прийшло нове відчуття, яке досі було Сивому невідоме.
Це було відчуття свободи. Раніше його світ зводився до однієї єдиної лінії, що пролягала між ним та його домом. Але тепер Сивий побачив, що таких ліній у світі безліч, і він може обрати будь-яку з них. Він може рушити в будь-якому напрямку. Він сам зможе обрати місце для свого нового дому. І воно буде там, де він сам захоче. Він знайде кохану - яку сам обере для себе. І якщо одного дня він так само, як той другой, загине в пазурях яструба, то помираючи, Сивий знатиме — він прожив хороше життя.
Він підняв голову до повного зірок неба. І вперше не злякався, опинившись на самоті під ними. Сильними взмахами крил Сивий відірвався від землі і піднявся вище у повітря. Він відчував, як вібрації нового світу проходять крізь нього. Циліндр більше не обтяжував ані його ногу, ані його відчуття. Він не знав, чи завдасть одночасна втрата двох циліндрів шкоди його мучителям, чи вплине вона на розповсюдження ними смерті серед собі подібних.
Для нього це вже не мало значення. Він вже не був поштовим голубом.
Він спішив жити.