Інтерлюдія. Той, хто спостерігає

Глибоко в лісі, далеко за межами території, яку люди вже встигли дослідити, панувала майже абсолютна тиша.

Тут не було звичних звуків.

Не співали місцеві птахи.

Не шаруділи дрібні істоти у високій траві.

Навіть вітер, здавалося, обходив це місце стороною.

Немов сам ліс знав, що тут живе щось, чого не варто турбувати.

Під величезними деревами, стовбури яких були товщиною у кілька людських зростів, повільно рухалася темна постать.

Вона майже не видавала звуків.

Її довге тіло ковзало між корінням так легко, ніби вона була частиною самого лісу.

Великі лапи закінчувалися довгими серпоподібними кігтями, які могли без зусиль розпороти навіть товсту кору дерев.

Панцир, схожий на хітиновий, переливався темними відтінками чорного й бурштинового кольору.

Очі...

Їх було лише два.

Великі.

Жовто-золотисті.

І вони були надто розумними.

Істота підійшла до поваленого дерева.

Саме тут кілька днів тому стояв Чарлі.

Вона зупинилася.

Повільно вдихнула повітря.

Ніби читала історію, залишену запахами.

Запах мастила.

Пороху.

Металу.

Людини.

І...

чогось нового.

Істота різко підняла голову.

Її зіниці звузилися.

Вона зробила ще один вдих.

Енергія.

Той самий запах.

Той самий, який вона відчула багато років тому.

Вона пам'ятала його.

Повільно істота почала обходити місце.

Вона не шукала здобич.

Вона шукала...

відповідь.

На одному з каменів вона побачила подряпину.

Слід від людського ножа.

Поруч — відбиток важкого черевика.

Вона обережно торкнулася його кінчиком кігтя.

Потім перевела погляд у напрямку шатла.

Далеко.

Дуже далеко.

Але вона знала, де він.

Раптом кущі неподалік затріщали.

Із заростей вибігла невелика місцева травоїдна істота.

Вона навіть не встигла зрозуміти небезпеки.

Темна постать зникла.

Лише короткий ривок.

Один удар.

І все закінчилося.

Навіть крик не встиг вирватися.

Істота підняла здобич.

Але не почала їсти.

Вона лише кілька секунд дивилася на неї.

Після чого...

відкинула убік.

Ніби полювання її більше не цікавило.

За декілька сотень метрів серед каміння знаходилася печера.

Вхід майже повністю приховували ліани й величезні папороті.

Саме сюди вона повернулася.

Усередині було прохолодно.

На стінах природним світлом світилися сині мінерали.

Посеред печери лежало кілька дивних кристалів.

Вони повільно пульсували.

Так само...

як той камінь, який забрав Чарлі.

Істота поклала лапу на найбільший із них.

Світло миттєво стало яскравішим.

Печеру заповнила майже нечутна вібрація.

І тоді сталося щось дивне.

На поверхні кристала почали з'являтися хвилі.

Наче вода.

У цих хвилях на мить виникло нечітке відображення.

Людина.

Чарлі.

Істота довго дивилася на цей образ.

Без злості.

Без ненависті.

Наче...

вивчала.

Минуло кілька хвилин.

Вона відійшла від кристала й повільно піднялася на кам'яний виступ біля входу.

Звідси відкривався краєвид на величезний ліс.

Десь далеко, між деревами, ледь помітно виднівся корпус людського шатла.

Істота не зводила з нього очей.

Ніби чекала.

Ніби знала, що люди самі прийдуть.

За кілька секунд вона видала низький, майже нечутний звук.

Відповідь пролунала майже одразу.

Десь далеко.

За кілька кілометрів.

Потім ще одна.

І ще.

У різних напрямках лісу.

Наче хтось відповідав на поклик.

Істота повільно заплющила очі.

Вона була не єдиною.

І вперше стало зрозуміло, що Чарлі помилявся лише в одному.

Він думав, що за ним спостерігає одна розумна істота.

Насправді ж...

за людьми вже давно спостерігала ціла мережа таких істот.

І вони ще не вирішили, ким є прибульці.

Гостями.

Загрозою.

Чи... майбутніми союзниками.