Глава 8. Попіл після вогню

"Ми всі горимо. Але хтось — тихо."

Ніч прийшла, але ніхто не міг її назвати спокійною.

Чарлі не спав. Він лежав на спині, дивлячись у стелю своєї каюти. Світло в нього не горіло, лише гасник над входом до шатла відбивав ледь відчутне світіння крізь тонкий зазор у дверях. Його гвинтівка стояла поруч, зібрана, заряджена, готова.

Він більше не вірив у нічну безпеку. Особливо після того, що відчув у лісі.
Після того, що бачив.

Але сьогодні… найстрашніше було не те, що чатувало в лісі.
А те, що ламалося всередині команди.

У сусідній каюті Ніка крутилася з боку на бік. Її думки обпалювали.
Так, вона сказала жорстко.
Так, вона злилась.

Але вона ж не з каменю.

Вона теж боїться. Теж відчуває цей погляд у спині, коли виходиш за межі шатла.
І те, що Чарлі мовчить — не злість, а захист. Може, він і справді хотів оберігати їх.

Може, вона…
загнула.

Вона сіла на ліжко, огорнута в теплий комбінезон, і тихо подивилася на темну стелю.

— Я теж не безгрішна… — прошепотіла вона.

А Марк не спав просто тому, що не міг.
Він сидів у лабораторії, заглиблений у нескінченні графіки, показники біопалива, температуру води, стабільність теплиці. Він намагався сховатися за цифрами.

Але в голові все крутилися ті голоси, ті слова за столом.
Образа.
Біль.
Порожнеча.

«Трьох людей вистачає, щоб побудувати нову цивілізацію. Але ще легше — зруйнувати все лише трьома словами.»

Йому не хотілося втратити нікого. Ні Ніку, ні Чарлі. Вони стали для нього не просто супутниками у виживанні. Вони стали родиною.

А родину не кидають. Навіть коли вона горить зсередини.

Перші іскри тепла

Ранок прийшов неспішно, принісши прохолоду і нову тишу. Але вона вже була іншою.
Не тишею образ — а тією, що приходить після бурі.

Марк зайшов до їдальні першим. Приготував звичний сніданок.
Поставив кружки з теплою рідиною на стіл.
Посидів. Помовчав. Почекав.

І не пішов.

Першою з’явилась Ніка. Вона виглядала втомлено, але вже не з тією гострою напругою в очах.
Побачивши Марка, вона зупинилася.

— Ти не спав?

— А ти? — він відповів з ледь помітною усмішкою.

Вона мовчки сіла поруч. Взяла кружку. Повернула її кілька разів у руках.

— Може, я була… занадто різкою вчора.

— Ніка… ти — жива. Усі ми такі.

— Але іноді мені здається, що я маю доводити, що варта бути поруч із вами.

— Не потрібно. Ми всі були б давно мертві без тебе.

Вона подивилася на нього. Довго. Потім кивнула.

— Спасибі.

І в цей момент у дверях з’явився Чарлі.

Його вигляд був звичний — втомлений, злегка злий, як завжди після ночі, коли він багато думав.

Він зупинився у дверях, подивився на них обох. Марк підвівся, жестом показав:
сідай.

Чарлі повільно підійшов і сів. Тиша повисла знову — але вона вже не тиснула, а просто була.

Ніка підняла на нього погляд.

— Слухай… я… я не мала так кричати. Ти просто хотів уберегти нас.

Чарлі кивнув.

— І ти не помиляєшся. Я багато чого не кажу. Бо сам не розумію до кінця.

Він підняв очі на них.

— Але я не хочу більше все нести один.

Марк нарешті посміхнувся.

— Тоді ми йдемо разом. Усе — разом.

І цього разу — без гучних слів, без обіймів, без великих обіцянок —
вони знову стали командою.

Тиша навколо знову стала спокійною. Лише Ерліс і Фірліс, які досі ховалися, обережно вийшли з тіней і сіли поряд із людьми.

Навіть вони відчували: цей ранок — новий.