Глава 7: Коли тиша тріщить

Марк сидів у своїй каюті, опершись ліктями об стіл. Перед ним блиміла панель планшета, але очі давно перестали читати.

Непевність гнітила.

Колись, коли вони тільки опинилися на цій планеті, все було простим: знайти воду, перевірити повітря, дізнатися, які рослини можна їсти.

Вижити.

Зараз усе інакше.

Теплиця розвивається. Аванпост стабільно фільтрує воду. Біопаливо вдалося.

Але люди…

Чарлі, з яким вони разом тягнули це все з нуля, почав… віддалятися. І не просто так — він закрився, став іншим. Занадто різким. Втомленим. І — що лякало найбільше — обережно агресивним.

Марк закрив планшет і підвівся. Йому потрібно було переконатися, що все під контролем.

Спершу він пішов до лабораторії, перевірити стабільність температури для рослин і води з річки.

Але замість звичних графіків він натрапив на… сліди присутності Чарлі.

Незначні. Але вони були:

Перекинутий контейнер для проб.

Витерта область на робочій панелі, ніби там лежав важкий предмет.

Тепловий датчик, який показав пік активності кілька годин тому.

Марк стиснув щелепи.

Чарлі приходив сюди без попередження. І працював тут інтенсивно.

Але над чим?

— Знову був у лабораторії? — Ніка нахилилася до планшета Марка, коли той показав їй графіки теплового навантаження.

— Схоже на те. І щось явно тестував.

— Думаєш, це пов’язано з тією зброєю?

Марк задумався.

— Думаю, це щось більше. Він не просто удосконалює старе. Він створює нове.

— Ти боїшся? — Ніка подивилася на нього відкрито.

Марк довго не відповідав.

— Я не боюсь Чарлі. Але я боюсь, що він боїться сам себе.

Коли вони знову зібралися на вечерю, Чарлі не прийшов.

Його каюта була зачинена. Світло горіло. Але жодного звуку.

— Він там, — сказав Марк.

— Думаєш, працює?

Марк тільки злегка кивнув.

— Так. І, можливо, зараз він ближче до чогось, що може або врятувати нас… або знищити.

Ніка мовчки жувала, не відповідаючи.

Марк дивився у вікно, де між деревами виблискували відблиски заходу.

Йому здалося, що деякі з них мерехтять неприродно. Ніби в повітрі щось змінюється.

Якби тільки Чарлі поділився.

Але той обрав самотність. І Марк знав — іноді самотність породжує не відкриття… а монстрів.

Температура повітря зранку була нижчою, ніж зазвичай. Сіра серпанкова мла стелилася між деревами, повільно сповзаючи до шатла, ніби сама планета хотіла затягнути його собою, у свої вологі легені.

А всередині — тиша. Холодна. Важка. Повільна.

Шатл, який колись гудів звуками спільної роботи, тепер здавався розділеним на зони ізоляції, в яких кожен виживав окремо.

Ніка мовчки стояла біля одного з довгих вікон шатла, тримаючи в руках чашку з гарячим настоєм місцевої рослини. Від пари запітнів полірований метал. Вона навіть не змахнула її — просто дивилася крізь неї на розмиті силуети лісу.

Її думки верталися знову й знову до однієї речі: хто вона тепер для цієї команди?

Колись, ще до того як знайшла цей шатл, вона була головною. Вижила завдяки інстинкту, кмітливості, завдяки Фірлісу, завдяки волі жити, а не технологіям чи планам.

Тепер Марк мовчки керує роботою, розподіляє ресурси.

Чарлі мовчки озброюється і зникає щоразу, коли хоче.

А вона?

«Схожа на навантаження, яке вони терплять, бо їм треба третя пара рук.»

Її ніс злегка зморщився. Вона відставила чашку на підвіконня.

Їй було прикро. Глибоко. Колючо. І боляче.

«Якщо вони забули, що я була головною, я їм нагадаю.»

Марк сидів у лабораторії, притулившись спиною до крісла. Перед ним — список завдань:

Оцінити стан біопалива.

Перевірити ріст нових рослин у теплиці.

Завершити аналіз води з резервуару.

Скласти перелік речей для експедиції.

Здавалося б — стандарт. Рутина. Та не цього разу.

Команда розсипалася.

І кожен крок, кожне слово стали крихкими, як тонка поверхня замерзлого струмка.

Між Нікою та Чарлі — обрив. Вона не довіряє, він не пояснює.

Між ним і ними — порожнеча, в якій він намагається бути нейтральним.

Але як довго він зможе?