Глава 6: Віддалений спокій

Після сніданку, де все перетворилося на непрямий допит, Чарлі мовчки вийшов із шатла.

Йому остогидли погляди.

• Недовіра.
• Підозри.
• Допити.

Він вважав себе єдиним, хто намагається діяти, поки інші лише розмовляють і сумніваються.

Ніхто не бачив те, що бачив він.

Ніхто не відчував той погляд, той розум, який стежив за ним із глибин лісу.

Чарлі не знав, куди йде. Він просто йшов — повз шатл, повз майстерню, через високі зарості до лісу.

Туман ще не розвіявся повністю. Кожен його крок звучав глухо по вологій землі. Дерева на цій планеті були величезні — височезні стовбури піднімалися на 10-14 метрів угору, а між ними — тиша, тріск гілок і шелест вологого листя.

Тут було тихо.

Спокійно.

І, головне — ніхто не ставив питань.

Чарлі зупинився перепочити біля старого дерева, коріння якого випиналося з землі величезними зміями. Він сів на один із масивних вигинів і подивився навколо.

Навіть повітря здавалося щільнішим.

Раптом щось блиснуло біля його ніг.

Ледь помітно. Немов короткий спалах.

Він нахилився й помітив камінь, який ледь визирав із землі поміж корінням.

Спершу він подумав, що то просто волога від дощу блиснула під кутом. Але ні.

Камінь іскрився.

Ледь-ледь, але стабільно.

Чарлі відсунув кілька гілок і вирив його з-поміж моху та ґрунту.

Камінь був завбільшки з кулак, неправильної форми, з темно-сірою поверхнею, яка час від часу мерехтіла синім та фіолетовим світлом, немов у ньому тлів внутрішній заряд.

— Що ти таке?.. — прошепотів Чарлі, роздивляючись знахідку.

Коли він торкнувся його рукою, від пальців пробігла легка електрична хвиля. Не болісна, радше… тепла.

Але найцікавіше — камінь зреагував на дотик.

Світіння стало частішим, і з його поверхні вирвалися тонкі, ледь видимі нитки іскріння, які швидко зникли в повітрі.

— Ти ж не природного походження…

Чарлі відчув, як у грудях з’явилося тривожне передчуття.

Це було не просто мінерал.

Це джерело.

Або, принаймні, провідник енергії.

Він обережно поклав камінь у невеликий рюкзак і озирнувся.

Ліс здавався… уважнішим.

Словно саме середовище відчуло, що хтось знайшов частину його таємниці.

Чарлі повільно рушив назад, тримаючи руку на зброї.

Він не бачив жовтих очей. Не чув ні тріскоту гілок, ні шелесту… Але щось усе ж йшло за ним.

Його думки кружляли навколо одного:

Цей камінь — не випадковість.

І якщо він тут… то хтось або щось його залишило.

Зворотний шлях до шатла Чарлі долав обережно. Він ішов по слідах, які залишив ще зранку, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Камінь тягнув тепло через рюкзак, і кожен його крок давав відлуння в голові. Ніби сам факт присутності знахідки поруч з ним щось пробудив.

Кожен порух вітру, кожен шелест листя тепер здавався надто знайомим, надто цілеспрямованим.

Той погляд...

Він знову відчував його, але не так гостро, як минулого разу. Цього разу — м’яко, терпляче, вичікувально.

Наче істота знала: він щось знайшов. І дала йому піти.

Коли він вийшов із лісу, сонце вже піднімалося над горизонтом, прорізаючи хмари променями теплого світла.

Марк стояв біля аванпосту з планшетом у руках, перевіряючи фільтри. Ніка копирсалась у посудинах для розведення рослин — очевидно, теплиця не давала їй спокою.

Обидвоє помітили його одночасно.

— Ти куди пропав з самого ранку? — кинув Марк, не відводячи погляду від екрану.

— Прогулявся, — коротко відповів Чарлі.

Ніка підійшла ближче. Її очі уважно вивчали його обличчя.

— Просто так? — вона нахилила голову.

— Просто так, — повторив Чарлі і пройшов повз, тримаючи рюкзак щільно затиснутим під пахвою.

Ніхто більше не спитав. Але тиша, що виникла між ними, була непевною і напруженою.

Повернувшись у шатл, Чарлі зачинився у лабораторії. Він знав, що Марк зазвичай тут хазяйнує, але зараз усе, що він збирався зробити, було особистим.

Він дістав камінь. Поклав його на металеву поверхню столу.

Світіння посилилося. Нитки енергії знову закружляли над каменем, але цього разу — впевненіше, структуровано.

Він включив сканер.