5. Прощання чи прощення

5. Дівчинка без емоцій. Кінець. Не дай мені замерзнути назавжди.

Я почувалася розгубленою, ніби не я це зробила, а хтось інший, жахливо корисливий і непристойний. Я завжди знала, що готова піти на різні вчинки заради власної вигоди, але так різко перестрибувати через те, що я колись вважала святістю, для мене вперше.

Ще зовсім недавно я стояла тут і думала, як мені проникнути до потягу, що прямує в Країну чудес, уважно придивляючись, хто з багатіїв купив туди квиток. І тут все перебила леді Офелія з її викраденою сумкою. Захистити її було справою честі для мене, адже зовсім нещодавно вона допомогла мені втекти від стражників. Наздогнавши Бена і нагадавши йому про старий борг, сумку я відвоювала, але біси мене поплутали заглянути всередину і побачити той самий квиток. Я не могла дозволити собі таку підлість і з важкістю на серці, купою сумнівів за плечима все ж повернула вкрадену сумку. Та що ж я зробила після? Використала прийоми батька? Зовсім заговорила Офелію і змусила її повірити, що вирушаючи в подорож, вона робить неправильний вибір. Та чи було так насправді? Я не могла цього знати. Ніхто не міг. Та я переконала її. Змусила думати, що герцог її любить і що вона має повернутися. Так, я насправді розбиралася в людях, але герцог людина важка і з вразливим серцем. Ой як непросто буде їм домовитися. І тепер, тримаючи в руках цей злощасний золотистий квиток, мені лише варто сподіватися, що життя Офелії складеться вдало. І мої, лише частково чесні слова, підштовхнули її до правильного вибору.

Я подивилася на величезний годинник, що висить на даху вокзалу. Залишилося п'ятнадцять хвилин. Так мало. Ще зовсім трохи і я назавжди покину це місто. Але ж тут я стільки всього пережила. Я буду сумувати. Сумувати за матір'ю, яка ще більше мене тепер зненавидить. За своїми дурними сестрами, за братом Саймоном, якому я байдужа. За братом Гейблом, якого сховали від мене подалі. Я не збрехала Офелії, вважаючи щастям мати сім'ю і близьких людей, які тебе по-справжньому люблять. І про кохання. Зовсім несподіванкою для мене було дізнатися, що загадковою коханою Джонатана була саме Офелія. І водночас із тугою я сприйняла те, що він покохав іншу. Адже тепер він швидко забуде про мене. Хоч це й егоїстично, але мене так гріла його турбота й увага до моєї персони, що це тепло спогадів могло б довго зігрівати мене в погані дні. Та від слів Офелії мені стало холодніше, сподіваюся, все ж знайдеться хтось, хто не дасть мені замерзнути назавжди. А тобі, Джонатане, я хочу побажати лише щастя, нехай твоє нове, справжнє кохання відповість тобі взаємністю і ви все життя будете разом.

Я почула звуки потяга, що наближається, і посміхнулася. Це були звуки мого нового життя. Десь там, далеко-далеко я теж знайду своє щастя. Інакше я не Кара Блейк.

5. Божа людина. Кінець. Візьми мене за руку.

Я викупив усі місця у своєму купе, щоб доїхати додому на самоті. Та оскільки до потяга було ще близько півгодини, я вирішив скоротати час в спостереженні за навколишніми.

Коли я підійшов до перону, то побачив, що потяг, який стояв, прямує в Країну чудес і до відбуття залишалося зовсім нічого. Невже я тут можу зустріти Офелію? Навряд чи. Та побачитися з нею знову було б цікаво. Чи залишився у неї ще той палаючий погляд, чи він вже згас? Я вдивився в натовп, щоб хоча б за можливості провести її поглядом, але тут мою увагу привернув дехто інший. Вона була одягнена в плащ, капюшон якого закривав половину її обличчя, але навіть у такому вигляді я її впізнав. Кара. Моє серце ніби завмерло, побачивши її. Вона заходила останньою, ніби щось досі утримувало її тут і вона намагалася попрощатися. Перед Карою була всього лише одна людина, дані якої вже записували в квиток, ще кілька хвилин і я вже напевно більше ніколи її не побачу. Я швидко підійшов до неї і гукнув.

− Кара! − спочатку вона різко завмерла, почувши мій голос, але потім повільно повернулася до мене. В її очах була якась туга і водночас радість.

− Ти? − схоже, моя поява геть збила її з пантелику.

− Я, − я й сам трохи розгубився. − За інших обставин мені б не вистачило сміливості сказати це, але я не хочу, щоб ти їхала в Країну чудес, щоб загубитися там назавжди. Адже ти не про це завжди мріяла, я впевнений. Ти занадто дивовижна, цікава, незвичайна, щоб просто зникнути. Та якщо ти поїдеш зі мною в Райверхаус, твоє життя дійсно зміниться на краще. І я з упевненістю можу обіцяти, що тебе там ніхто ніколи не образить. Адже я не дозволю цього. У нас прекрасне місце, чудові люди, я впевнений, тобі сподобається там. Я допоможу тобі почати дійсно нове життя, про яке ти завжди мріяла. Я обіцяю тобі, − я простягнув їй руку. − Ходімо зі мною.

− Міс, ви їдете чи ні? Потяг зараз вирушить, − промовив провідник. Кара перевела погляд на провідника, потім на мене і знову на провідника. Вона була в повній розгубленості, але те, що вона засумнівалася, значно підбадьорило мене. Значить, я все ж таки щось значу для неї. Вона знову повернулася до мене, її вираз обличчя був таким, ніби вона зараз розплачеться, але це було неможливо. Кара дістала квиток і, подивившись на нього, міцно схопила мене за руку, коли я майже втратив надію. Я був впевнений, що дотиків до себе вона не любила. Та зараз вона так міцно тримала мене за руку, ніби схопилася за рятувальне коло в останній момент і не може його відпустити. Кара кинула золотистий квиток на лавку, що стояла поруч і ми з нею пішли до потрібної платформи. Тільки опинившись там, вона ніби усвідомила те, що відбувається і різко відпустила мою руку. Кара мовчала. Для неї це був крок в нікуди і вона його зробила. Вона довірилася мені. Невже я це заслужив? Я насилу вірив у реальність подій. Та й як повірити в те, що дівчина, за якою я божеволію, погодилася їхати зі мною, так погано мене знаючи? Може вона відчула як я до неї ставлюся, щось запідозрила, помітила. Мовчання було настільки незручним, що мені хотілося кілька разів крізь землю провалитися. І водночас я боявся, що вона зараз прийде до тями і втече від мене. А може все це сон чи марення? − Я ніби відчував, що зустріну тебе тут і викупив всі місця в купе, − намагаючись перервати незручне мовчання, промовив я.