4. Остання зустріч

4. Дівчинка без емоцій. Врятуй мене від болю.

Поки батьківські собаки відсипалися, мені вдалося прослизнути до заповітного місця Елізабет, щоб дізнатися, які секрети вона берегла весь цей час. Відривши під мостом у купі каміння скриньку, я вставила ключ і відчинила замок. Відкривши скриньку, я побачила фото красивих чоловіка і жінки, скоріше за все батьків Елізабет. Далі лежав медальйон у формі серця, на якому було написано: "Моїй улюбленій сестрі Ліз". Не знала, що у Елізабет була сестра, напевно, це чергова сумна історія. У самому низу лежали кілька листів і велика монета, акуратно загорнута в тканину. Розгорнувши монету, я тут же обімліла, вона оцінювалася в сто золотих. Цього вистачить, щоб поїхати мені в Країну чудес. Елізабет говорила, що у неї була можливість виїхати, так ось що це за можливість. Зрадівши такому подарунку, я сховала всі ці скарби у свою сумку і пішла геть із міста через ліс.

Був ранній світанок, погода радувала своєю прихильністю, а я досі не могла повірити, що нарешті покину місто. Я прожила тут все життя і любила це місце, але подальше перебування тут загрожувало мені смертю.

Раптом я почула незграбні кроки десь попереду і відразу зачаїлася. Та коли послідувало падіння і стогін, я сміливо піднялася і акуратними кроками пішла на звук. Наблизившись до джерела цього звуку, я побачила чоловіка, який лежав у траві і старанно намагався до чогось дотягнутися. На засідку було зовсім не схоже, тому я наважилася до нього підійти.

Розглянувши його ближче, я впізнала в ньому Лінуса Говарда, який однією рукою тримався за серце, а другою так само безуспішно тягнувся до книжки, що лежала поруч. Я подумала, що ця людина зараз знову почне розкидатися прокльонами, але він не впізнав мене і прийняв чи то за божество, чи то за примару, просячи забрати його до себе. Я остовпіла. Ніколи раніше не співчувала дурним п'яницям, які власноруч згубили своє життя, але тут переді мною була просто нещасна людина, яка так і не змогла перебороти себе і стати чимось більшим.

− Гей, Лінусе. − я присіла біля нього і поклала руку йому на плече.

− Що?!− ніби від сну прокинувшись, вимовив він.− Ти не Енн, ти Кара Блейк, − із розчаруванням вимовив він і сльози побігли по його щоках. − Вона ніколи не пробачить мене, ніхто з них не пробачить. Я помру як дикий собака один у лісі і всі мене таким запам'ятають. Хоч ти пробач мене, дитино, я був із тобою несправедливим. Не всі батьки заслуговують на повагу, я переконався в цьому на власному прикладі, − він виглядав настільки нікчемним і нещасним, що я сама б заплакала, якби могла.

− Твоя сім'я любить тебе, Лінусе, я впевнена. Тільки через власне горе вони не в змозі цього визнати.

− Це горе заподіяв їм я! − з останніх сил вигукнув він.

− Ти просто був не в силах їм допомогти. Ти слабкою людиною був народжений, а сильним бути тебе ніхто не навчив. Змирися з цим і відпусти порожні надії. Краще скажи, чим я можу допомогти тобі.

− Ти? Допомогти мені? − він хотів розсміятися, але лише сильно закашлявся. І так раптово його погляд завмер на мені, ніби він вже помер. − Зовсім недавно я був готовий побити тебе, а ти хочеш мені допомогти. Якщо Боги над кимось намагаються сміятися, то мабуть я в їхньому списку перший.

− Я в цьому списку йду слідом за тобою, а нам невдахам не звикати терпіти потіхи з верху.

− Мені нічим не можна допомогти, я вмираю. Та якщо ти така ж нещасна душа як і я, прошу тебе виконати моє останнє прохання. Знищ щоденник у якому письменник-демон зганьбив ім'я сім'ї моєї. І якщо зможеш ти, повідом їм, де я і скажи, що я їх усіх люблю. Завжди любив і навіть померши, не перестану про них пам'ятати. Нехай пробачать вони мене за всі гріхи і поховають поруч з Енн. Мені більшого не треба, − я завмерла, не знаючи, що відповісти, адже повертатися в місто не планувала. − Прошу тебе, ти остання надія для мене, − він схопив мене за руку так міцно, наскільки міг. Його рука тряслася. − Це мій останній світанок, він мав усе змінити. Та тепер тільки ти в змозі врятувати мій світ, адже ти справжній воїн, ти вмієш по-справжньому боротися!

− Я, − мій голос здригнувся, що траплялося не часто. Тут я відчула, як рука його почала слабшати, поки й зовсім не ослабла. Погляд його завмер на мені, губи більше не рухалися. А останні сльози все ще стікали по щоках. − Я зроблю це! − вигукнула я, але відповіді чекати мені було більше ні від кого. Я відскочила від мерця, але тут же спіткнулася об щось і впала на траву. Цим чимось була та книжка, до якої він тягнувся. Схоже, це і був злощасний щоденник, якого він так боявся. Я акуратно підняла цей демонічний предмет і, відкривши його, спробувала знайти знайомі слова. Читати вміла я погано, але імена розрізнити могла точно. На передостанніх сторінках були записи про всіх членів сім'ї Лінуса і історія кожного закінчувалася словом, яке я знала дуже добре − смерть. Який жах, хто міг таке написати? Я видерла ці сторінки і порвала на дрібні клапті. Сам же щоденник я поклала до себе в сумку, адже не знала, кому він належить і не мала права розпоряджатися його долею.

Розуміючи, що дала обіцянку помираючій людині, я зібралася з духом і пішла назад у місто найдальшими стежками, якими навіть пси дикі ходити боялися. Я розуміла, що ризикую, але тільки так у мене була можливість не видати себе батьковим шпигунам. Він має думати, що я вже перетнула межі міста.

Дісталася я до будинку Говардів лише через кілька годин. Тихенько прослизнувши до них на подвір'я, я спробувала підійти до їхнього будинку, але тут мене гукнули.

− Ти хто така? Крадешся як злодійка, − промовив чоловічий голос. Я озирнулася і побачила старшого сина Лінуса − Феліса, який тримав у руках сокиру.

− Мене звати Кара. Я зустріла твого батька у лісі.

− Знову цей нелюдь щось накоїв? − вийшовши з дому, вигукнула дружина Лінуса.

− Не кричіть, я вас прошу,− я хотіла відразу сказати, що Лінус помер, але у мене язик не повертався. Я навіть не уявляла, наскільки це складно, повідомляти про чиюсь смерть.