3. Зіткнення чотирьох сторін

3. Дівчинка без емоцій. Зірки знову згасають.

Ось і настав той день, коли мій дорогий батько повернувся. Я дізналася про його приїзд заздалегідь і простежила його шлях, починаючи від вокзалу і закінчуючи будинком, який колись був і моїм. Та цілий день спостережень не приніс мені користі. Батько поводився цілком природно і жодного разу не заїкнувся про мене, ніби й зовсім забув, хто така Кара. Та я прекрасно знала цю людину і була впевнена, що він щось задумав. Адже такі як він образ не прощають.

Ще перед його приїздом я зібрала всі свої речі і віднесла їх у лісову схованку, очікуючи, що батько обов'язково до мене заявиться. Сама ж я старалася менше показуватися на людях, намагаючись не привертати зайвої уваги, спостерігаючи за батьком. Так минув день, минув другий, а батько все ніяк не намагався виконати свій обов'язок і навіть словом про мене не заїкнувся. Моє серце відчувало, що назрівала якась змова, хоч і хотілося вірити, що він справді залишив усі думки про помсту.

Намагаючись зосередитися на цій справі, я раптово почула жахливу новину від двох робітників, які розмовляли між собою на вулиці. Вони у своїй відвертій бесіді згадали Елізабет і один із них сказав, що шкода таку розкішну даму втрачати, але він завжди так вважав, що помре вона серед зброду без єдиної людини, що співчуває їй. Адже у неї був найгірший характер з усіх відомих йому повій. З їхньої подальшої розмови я зрозуміла, що Елізабет перебуває в госпіталі для жебраків під керівництвом храму Святих.

Миттєво забувши про всі свої колишні турботи, я помчала туди, боячись не встигнути і назавжди втратити останню людину, яка в мене вірила. Також у мене закралася маленька надія, що ці плітки неправдиві або виникла плутанина і вони говорили про іншу Елізабет. Та згадуючи нашу останню зустріч із нею, я відчувала, як ця і без того маленька надія починала згасати.

Увійшовши до госпіталю, я почала шастати всіма палатами в пошуках Елізабет, не звертаючи жодної уваги на обурення служителів. Майже всі з тутешніх псевдо-святих мене чудово знали і вважали, що така ходяча вада, як я, не гідна перебувати поблизу святого місця. Це ображало Богів, навіть Смертного.

Відчинивши чергові двері, я таки знайшла Елізабет, яка лежала в кутку кімнати. Над нею стояв один зі служителів, уважно поглядаючий на наручний годинник.

− Я вважаю, що тобі вже час вирушати в дорогу, Смертний чекає на тебе ще з вчорашнього вечора, − спокійно вимовив старий служитель, але Елізабет йому не відповідала і лише безнадійно дивилася у вікно, а по її щоці стікала сльоза.

− Ти що, настирливо чекаєш, коли вона помре?! − підбігши до нього, вигукнула я. − Тобі б якнайшвидше позбутися людини, на яку тобі абсолютно байдуже. Лише обов'язок велить прочитати молитву над кожним, хто тут опинився. Не святий, а лицемір! − До мене прикували погляди всі хворі, здається, навіть ті, хто нещодавно помер, а також двоє молодих служителів, що перебували тут.

− Кара Блейк, порочне дитя, Боги щоразу із соромом заплющують очі, дивлячись на тебе і тільки Смертний уважно спостерігає. Та я вважаю, що навіть йому ти в тягар.

− Припиніть! − схлипуючи, слабко вимовила Елізабет, − Вам ніколи не осягнути тієї доброти, що таїться в її нещасному серці.

− Не тобі кидатися такими словами, жінка з поганою репутацією! − Я хотіла вже розлютитися, але змогла стриматися при Елізабет.

− Геть звідси, вона не потребує твоєї молитви, адже навіть святі слова з твоїх вуст звучатимуть брехливо для жінки, яку ти не вважаєш за людину.

− З мене досить. Нехай її душа горить вічним полум'ям і приносить їй муки, − після цих слів він пішов і я кинулася до Елізабет, щоб обійняти її.

− Зеленоока, хоч ти прийшла до мене і захистила мою душу від цього старого дурня. У мене було стільки знайомих, які обіцяли мені допомогу і підтримку в скрутну хвилину. А зараз, коли я помираю, поруч зі мною лише ти, − я відчула сильний жар, що відходив від Елізабет і трохи відсторонилася. Її очі сльозилися, щоки горіли яскравим рум'янцем, а губи ледве видавали слова.

− Ти помираєш? Цього не може бути! Ти ще така молода!

− Мій спосіб життя довів мене до такого кінця. Та вибираючи свій шлях, я про це знала, тож звинувачувати мені нікого.

− Це ж несправедливо!

− Наївна моя дівчинка, ти все ще віриш у справедливість, доброту, чесність, але все це не тут, не в цьому місті. Тому ти маєш бігти, бігти подалі звідси, інакше пропадеш. Твій чортів батько нині на волі і я почула через клієнта, що він збирається влаштувати над тобою суд. Тож біжи, біжи і не озирайся. Ти гідна кращого.

− Це неважливо, я впораюся, я звикла, але ти...

− Я захоплююсь тобою, маленький воїне. Твоя мужність боротися далі й непохитна віра в краще завжди мене надихали. Після всього, що з тобою сталося, ти не перестаєш вірити в людей. Хоч саме люди завжди робили тебе нещасною і завжди за це ж тебе і таврували. Вони плюють в тебе за те, що ти не знаєш сліз і більше не висловлюєш страждань. Та вони не знають, що з тобою сталося, а я знаю. Знаю, чому ти більше не плачеш і чому твої емоції завмерли. Адже коли я доглядала за тобою після нападу, ти розмовляла уві сні і за твоїми словами я все зрозуміла. Те, як твій батько вчинив з тобою, немислимий злочин. І кожен, хто його захищає, стає співучасником цього злочину, − якби я могла, то в цей момент заплакала б, але ці очі вже забули, що таке сльози. Елізабет закашлялася і з її рота потекла кров.

− Ні, ні! − я схопила її за руку, боячись, що зараз вона залишить мене назавжди. − Допоможіть їй хто-небудь! − я озирнулася в пошуках допомоги. Один із молодих служителів стояв нерухомо біля дверей і лише намагався зобразити якийсь жаль, але в його очах я бачила, що йому огидно підходити до Елізабет. Другий же служитель, як виявилося, стояв позаду мене весь цей час і уважно слухав нашу розмову. Він одразу підійшов до Елізабет і, діставши з сумки шприц, почав вводити їй якісь ліки.