1. Перші кроки

1. Дівчинка без емоцій. Чудові надії.

Боги нарекли мене на страждання ще з самого народження. Коли замість того, щоб померти, як двоє моїх попередників, я продовжувала дихати і батьки, волаючи від захвату, назвали мене Карою.

Та захват швидко минув, а натомість прийшли буденні труднощі. Мене втягнули в рутинну роботу, напевно, як тільки я зробила перші кроки. Потім з'явилися інші діти, а з ними і нові турботи. Мої батьки звалювали на мене все, що я могла тільки витримати, а іноді навіть більше. Також я була для них чимось на кшталт божественного ідола. Тільки не того, на якого моляться і кажуть милостиві слова, а зовсім навпаки. Вони кричали на мене, коли у них нічого не виходило, звинувачували у всіх бідах, а іноді навіть і лупили як слід.

Все дійшло до того, що вони зібралися продати мене, коли мені виповнилося чотирнадцять років. Адже за їхніми словами я вже перестала бути дитиною. Та я випередила їх і здала владі за незаконний продаж зброї. Батько взяв усю провину на себе. Та завдяки зв’язкам і п'ятьом дітям у наявності, йому дали лише два роки тяжких робіт на рудниках. Мати з відчаю почала розкидуватися на мене прокльонами, як лицар на свою даму прекрасними одами і сказала, щоб я до дому більше не наближалася, інакше вона мене поб'є. Батько не був настільки красномовним і лише сказав: "Повернуся, вб'ю". Я йому вірила. Та не боялася цих слів, адже була впевнена, що до того, як його випустять, мене тут вже не буде.

Як же я помилялася…

Минуло два роки. Незважаючи на своє важке дитинство, нічому по-справжньому корисному і благородному я так і не навчилася. Виживала ці два роки завдяки дрібним крадіжкам та вмінню виконувати найбруднішу і найогиднішу роботу. Я жила в центрі містечка у господині таверни, у якої прибирала вечорами і непомітно трохи обкрадувала відвідувачів. На життя мені цілком вистачало і навіть більше. І, здавалося б, чого ще потрібно волоцюжці-невдасі, дочці викидайлів і контрабандистів? Мені не вистачало всього. Я щоранку дивилася на себе в дзеркало і від огиди мені хотілося плакати. Але ні, я не така, я більше не плачу, ніколи не плачу. Вже в зовсім важкі й відчайдушні моменти я міцно заплющую очі й уявляю себе гарною й чемною леді з хорошої родини, яка влаштовує чаювання вечорами в колі своєї прекрасної доброзичливої сім'ї. Кожні вихідні я їжджу за новими сукнями, а по п'ятницях моя сім'я влаштовує звану вечерю з іншими шляхетними людьми, підшукуючи мені прекрасну кандидатуру для заручин. Влітку ми відвідуємо інші країни, пізнаючи прекрасний і дивовижний світ. І хто знає, може десь там я зустріну свого принца...

− Блейк! − почула я крик своєї господині й відчула удар віника по спині. Я підстрибнула і озирнулася навколо. Господиня стояла переді мною, дивлячись з-під лоба маленькими карими щурячими оченятами. − Ти що тут за свинарник розвела, прошмандівка? Мабуть, знову мужиків водила?

− Ти чого, карга, розлютилася? − протираючи очі, вимовила я. − Яких ще мужиків? Мені тут одній місця мало. А мужиків твоя Сюзі вчора приводила і вони під ранок тільки вийшли від неї, всю ніч кричали, спати мені заважали. Ти вгамуй свою доньку, а то скоро місцеві бандюки будуть частку у тебе вимагати за влаштований бордель. І я тобі допомагати не буду, сама розбирайся. − Старенька трохи стримала запал, але злитися не перестала.

− Ти забагато говориш, колись тебе за це приб'ють, паскудне дівчисько.

− Ну точно раніше за тебе не здохну.

− Впевнена? − стара лукаво посміхнулася. − Твій татусь зовсім скоро звільниться. Рахуєш дні до його повернення?

− Так. Ти мені вже набридла, пішла геть. − Згадка про батька мене трохи напружила, але наразі ця карга напружувала мене набагато більше.

− Ах ти ж дурна поганка, порочна дівка! − продовжувала ображати мене стара, поки я виштовхувала її з кімнати. − Та я ж підібрала тебе як кота безпритульного!

−Так, так, підібрала. Ось, віник свій також підбери, − я кинула віник їй вслід і, зачинивши двері, оперлася на них спиною. − Яке ж моє життя лайно. − Я заплющила очі, та не побачивши нових сюжетів свого іншого життя, я їх відкрила і почала прибирати у своїй маленькій кімнатці.

Увечері я приступила до роботи в таверні. Коли прибрала на кухні, то вирішила трохи відпочити і помріяти, знайшовши собі затишний куточок. Та щойно я вийшла в зал, як помітила свою знайому, яку не бачила цілий тиждень. Виглядала дівчина погано, із-за чого складалося враження, ніби їй не близько тридцяти, а всі сорок років. З такою як вона мало хто спілкувався по-справжньому, але для мене Елізабет була наймудрішою людиною, яку я зустрічала. А найголовніше, вона багато знала про дамські манери і красиві слова. Елізабет пройшла довгий шлях від прекрасної дочки знаменитого капітана до закінченої дешевої повії на околиці міста. В її житті було дуже багато злетів і падінь. І все ж тепер вона опинилася тут, а виходу звідси ніколи не було.

− Знову ти, дитино, − дивлячись на мене стомленими очима, вимовила Елізабет.

− Ти погано виглядаєш.

− Ти теж, зеленоока. Різниця між нами лише в тому, що свою красу я безнадійно втратила, а ти свою ще не знайшла. І не знайдеш ніколи, якщо залишишся тут. Тебе ніхто не чіпає, бо всі вважають тебе злим і мерзенним щуром, який встромив ніж у спину власного батька. Всі гидують тобою і плюються в твій бік, коли ти проходиш повз. У цьому твоє щастя? − запитала Елізабет, відпивши зі своєї склянки дешеве пійло.

− Я дочка двох найгірших негідників на світі, та чи в цьому моя провина? Адже підлість не передається по крові? У мене є уявлення про честь і гідність, я шаную поняття моралі, але жити правильно не вмію, мене ніхто цьому не навчив. Мої батьки зрадили мене, а я лише зрадила їх у відповідь. Я ніколи не бачила кращого, доброта обходить мене стороною, а удача плює прямо в обличчя. Мені навіть ніхто ніколи не казав, що любить мене! Як я сама можу любити когось? Я народилася не в тій сім'ї, щоб бути щасливою і найдостойнішою для всіх.