Дорога разом

У відповіть я похитала головою в знак згоди, невідриваючи погляд з шпріца, мої руки почали труситися. Закривши очі, щоб небачити цього, я відчулула що моя рука в чиїхсь руках, і мені трохи стало легше, але очі невідкривала, і ось я в деталях відчуваю як в мою шкіру входить ігла, і ліки розходяться по нозі, більшим був страх ніж сам біль. Відчувши що ігла вийшла з моєї ноги відкриваю очі, бачу що моя рука в руках Влада, почервонівши швидко вириваю руку.
- Ось бачиш ати боялася- Сказав Сергій Олександрович посміхаючись- на сьогодні все, можете іти, смислу держати вас в лікарні небачу, Влад буде доглядати за тобою.
- Сумніваюся- сказала я собі
- Що кажеш?- Сергій Олександрович нерозчувши мої слова запитав
- Нічого
Посміхаючись сказала я
- Ми можемо іти?- сказав Влад
- Так, ось купити ці ліки в любій аптеці, і треба міняти повязку кожен день, і ніяких нагрузок
- Добре, дякую за все
Лікар простігає Владу клаптик паперу з ліками. Влад схиляється наді мною, і провертає голову і подивитися на мене, я зрозуміла що він запитує чи можна взяти мене на руки, махаю головою в знак згоди. Піднявши мене на руки, обнімаю руками його шию, і виходячи з лікарні задумовоюся над тим чи неважко йому мене нести, але наврят він москулистий а я худенька. Він поклав мене в машину але на переднє сідєня, не сказала нічого, щоб він мене перекладав, і бачу що мені звонить Аня подружка з університета.
- Алло
- Привіт, ти де? У мене така для тебе новина
- Ну давай розказуй
- Тобі швидко треба їхати в Києв
- Як? Чому?
- Наш університет закрили, а ти запізнилася, ми їдемо на їхніх автобусах в Київ
- І як мені дібратися?
- Незнаю, я потім тобі перезвоню.
- Займи мені місце з тобою
Відключивши телефон, думаю що мені робити
- Щось сталося?- запитує Влад а я і забула що він тут
- Наш університет в Львові закрили і тепер ми будемо вчитися в Києві
- В якому університеті?
- Ну незнаю, в якому учаться на художнеків.-Влад поченає сміятися
- Ти чого смієшся? - незрозумівши питаю
- Тепер ми будемо в одному університеті
- Ну ще цього нехватало
- Ти чого?
- Ну добре, тепер не до цього, я піду на вокзал
- Нєт
- Я в тебе дозволу не буду питати
- Та чекай ти ми поїдемо до Києва, у двох
- Тільки не це
- Ти забула? Тепер ти під моїм наглядом, і я неможу відпустити тебе саму
- Добре, але умови ті самі
- Добре
- Та я незрозуміла ти де учишся?
- У Києві на економіста, 4 курс
- А чого ти до Львова ішов?
- По справах. А ти?
- Що я?
- Про себе розкажи
- Училася у Львові на художника, 2 курс
- І все?
- Тобі достаточно про мене знати
- Як хочеш
- І скільки нам їхати до Києва
- Ну десь пів-дня
- Ми пудемо десь о півночі
- Десь так
Трохи було страшно стільки їхати з хлопцем якого недавно знаю, але підозри він не викликав, і так на дворі потемнішало, тиха музика, ніч, швидкість, гарний хлопець це все про що я мріяла, але щоб був моїм коханим. Довго стримувала себе щоб не заснути але втома взяла своє, я заснула.
- Вероніко прокидайся ми доїхали!
Чую голос Влада і відкриваю очі. Влад підходить з іншої сторони машини бере мене на руки, я обнімаю його шию і кладу голову йому на плече, щоб ще подрімати.
- Вероніко, звони подружці в якій кімнаті тебе поселили.
- Ага.
Нажавши на кнопку телефона його яксравість мене осліпила на декілька секунд, звоню...
- Ань в якій кімнаті мене поселили?
- 259
Відключаю телефон, Влад мав вчути через телефон, незрозуміючи куди взагалі Влад мене несе, знову кладу голову Владу на плече. Прокидаюся відчувавши що Влад відпускає мене з рук, від страху вчепилася до нього щоб не впасти.
- Не бійся, ми зараз біля Ані і я кладу тебе на ліжко
Відкриваю очі і переконуюся що наді мною стоїть Аня і Влад. Відпускаю Владову шию.
- Ну все я пішов, надобраніч дівчата.
Влад вийшов з кімнати, Аня сіла біля мене на ліжко, я зрозуміла її погляд
- Я все завтра тобі розкажу, бо дуже хочу спати!
Аня зрозумівши пішла на сусіднє ліжко, я сразуж заснула. Прокидаюся, запутавшися руками у волосся, дивлюся у дзеркало на себе, я заснула в одязі і в ботінках, через сині джинси помічаю кров на коліні, в кімнаті нікого немає, операюся руками в ліжко щоб сісти, важко але смогла, чую що в кімнату хтось постукав і двері відчинилися, бачу Влада в джинсах і коричневому пальті, з розтрепаним волоссям, вигляд у нього був гарний, не то що у мене, на голові хто знає що, вчорашній макіяж поплив бо обличчі. Влад заходить в кімнату з моєю валізою і з якоюсь коробкою.
- Ти маєш чудовий вигляд- посміхаючись сказав Влад
- Ага, я знаю. Ти допоможеж дійти мені до ванної, бо Ані немає.
- Звісно
Він підіймає мене на ноги, з валізи беру собі спортивні штани і білу футболку, він веде мене десь по колідорам.
- Чому немає ні одної людини
- Вони на парах
- Ати чому не напарах?
- Бо тобі треба допомогти
Я посміхнулася, бо мені приятно це слухати. Підходячи до якихось дверей, ми заходимо до ваної.
- Все можеж іти
- Ну я можу тобі тут допомогти?
- Якось сама
Лукаво посміхаючись виштовхою його з кімнати і замикаю двері, починаю скидувати одяг, знімаю повязку, нога виглядит краще. Коли приняла душ вигляд був кращий. Відкривавши двері бачу Влада він зразу бере мене за талію і доводить до моєї кімнати, сідаю на ліжко.
- Мені треба поміняти тобі повязку
- Ні, краще я сама
- Ти ж чула лікаря, я затобою повинний доглядати
- Добре, вийди з кімнати
Він виходить а я шукаю шорти щоб небути в самих трусах перед ним. Він заходить в кімнату стає на колінки перед мною, відчиняє мазь і наносить мені на болючі ділянки, я трохи сіпнула ногою від болю
- Все добре?
Він підняв голову і подивився мені в очі
- Так
І він продовжив, так ніжно тоторкався пальцями. Потім взяв бінт, і наніс на ногу
- Тобі необовязково робити це кожного дня, я і сама вмію
- Обовязково, так швидше заживе
- Так ось так, якщо ти це будеш робити то швидше заживе?
- Так
- А як я буду ходити на пари?
- Про це неторбуйся
- Тіпа?
- Я договорився з деканом, ти на лікарняному, тиждень.
- Але пари неможна пропускати
- Можна. Дай мені свій телефон
Простігаю йому свій телефон
- А пароль?
Ввожу 4 цифри щоб він небачив, і дивлюся що він там робить. Простігає телефон
- Звони якщо треба щось потрібно
Дивлюся на екран телефона він записав свій номер телефона і імя ВЛАДИК.
- Дуже смішно
Кажу йому коли він був у дверях, але була упевнина що він почув. Незнаючи що робити, висушила голову, нанесла на обличчя гігієнічну косметику, розкладаю одяг, прикріпляю свої малюнки над дзеркалом, хоч нога боліла але сидіти без діла я неможу.